Удруге хлопченя прийшло до нього в палату того дня, коли він вийшов із коми. Сестричка Ася повідомила йому, що тиждень він висів на волосині між життям і смертю, переніс три важкі операції й після третьої його ввели в штучну кому.
Свідомість поверталася до нього дуже повільно – ніби її стриножили міцними путами і весь час тягнули кудись назад, хоч він точно знав, що має йти вперед. Він не розумів, де він і що з ним трапилося, хіба що іноді глухі розриви мін, якими наповнювалася його голова, на якісь миті повертали його туди, де він повз по мерзлій землі під мінометним вогнем з Максимом на спині. Той останній страшний вибух, який він запам’ятав, забрав і життя Максима, і його ліву руку вище ліктя. Коли він опритомнів, було вже темно, а невеличкий серпочок молодого місяця дозволяв роздивитися лише зовсім близенько. Ось поряд лежить Максим, але чомусь замість голови у нього криваве місиво; за крок від нього валяється чиясь рука. Він силкується згадати, чия вона, аж поки не звертає уваги на свою ліву руку – її зовсім немає, лише гаряча кров цебенить з обрубка і стікає йому за пазуху. Він підсвідомо розуміє, що має якось перев’язати залишок руки, але як це зробити? Він величезним зусиллям волі дістає однією рукою перев’язочний пакет із сумки, розриває його зубами і намагається накласти жгута на поранену руку. Мабуть, щось йому таки вдалося, бо кров стала текти повільніше. І лише зараз до нього повертається нелюдський біль, який затягує його кудись у темряву.
Скільки він пролежав без пам’яті, він не знав, але опритомнів він від чийогось теплого дотику: на тоненькому сонячному промінчику, який узявся невідомо звідкіля в цих холодних сутінках, сидів хлопчик років трьох. Босоніж, у коротких картатих синіх штанцях, у жовтій футболочці (ну прямо прапор тобі!). Хлопченя простягнуло йому свою теплу долоньку.
-Ну, підіймайся та підемо – нам довго йти.
-Куди?
-Туди, де на тебе чекають.
-Але я точно знаю, що на мене ніхто не чекає: татка не пам’ятаю, а матуся не дочекалася мене з полону. А більше в мене нікого немає – хіба що побратими.
Хлопченя дивиться на нього своїми синіми, як волошки, очима (і звідки він знає цей погляд?).
-Ти не все знаєш, тим паче, маєш іти, щоб дізнатися.
-Ну, гаразд, я спробую, лишень не спіши…
Він знову впадає в забуття невідомо на який час, а коли розплющує очі, то хлопченя тримає його голову своїми маленькими теплими ручками і зирить на нього своїми синіми очима, а в тих очах стільки тривоги і болю.
-Ти мусиш дійти, мусиш… І ти зможеш… Тримайся за промінчик.
Він ухопився за тонесеньку сонячну ниточку і пішов легко, не відчуваючи болю. Він випустив той промінчик із рук лише тоді, коли вийшов із пралісу на поле і побачив жовто-блакитний прапор на верхівці берези (він сам повісив його туди тиждень тому). І нараз впав у темну і холодну безодню…
А зараз хлопченя сиділо на краєчку ліжка і дуже уважно дивилося на нього. Копичка золотого волосся в парі з синіми очима робили його схожим на янгола. І він нараз подумав: «Можливо, я вже в іншому світі?» Хлопченя, мабуть, читало його думки.
-Ні, тобі ще дуже довга дорога на той світ. Все страшне вже позаду: ти живий і незабаром одужаєш, лише сам маєш цього хотіти.
Він уважно вивчає малюка, і в голові починає настирливо крутитися запитання: «Звідки я його знаю? А ці очі, очі? Вони заглядають у самісіньку душу…»
-Хто ти, хто? Звідки я тебе знаю? Ти врятував мене там… на полі… То хто ти? Як тебе звати?
-Мене звати Андрійком, як і тебе. Але ти задаєш багато запитань, на які можеш і сам відповісти – лише згадай усе. Тепер у тебе є час…
Хлопченя розтає у сутінках , полишивши по собі теплі іскорки біля його ліжка. І він засинає, огорнений тими іскорками…
Він чекав на хлопченя цілий тиждень, але воно не з’являлося. За тиждень він почав підійматися з ліжка і ходити по палаті, навіть довго сидів біля вікна, вдивляючись у лапаті сніжинки, які танцювали за вікном, – зима входила у свої права. Усе б нічого, лише дуже вже допікав фантомний біль лівої руки. Дивлячись, як він намагається ухватитися за пустий рукав, Петро Іванович, атовець зі стажем, що лежав з пораненням ноги, заспокоював його:
-Ти звикнеш. Добре, що права рука лишилася цілою. А зараз такі протези роблять, що все буде добре, аби ложку тримав.
-Щоб тримати ложку потрібно, щоб хтось миску перед тобою поставив – мені нікому.
-Одружишся – і буде кому.
-А кому я потрібен з однією рукою?
Сивий атовець весело сміється.
-Не журись, козаче! Обіймати гарну молодицю можна і однією рукою, а все інше, що потрібно для палкого кохання , у тебе в повному порядку.
Тепер регочуть усі в палаті, а він знову втуплює свій погляд у дивний білосніжний танок.

Наступний місяць він вчився жити з однією рукою. Протез йому мають зробити в Німеччині весною – він навіть поїде туди на два тижні.
Дні в госпіталі проходили швидко: то процедури, то зустрічі з волонтерами чи кореспондентами, то концерти (часто приїздили відомі артисти чи співаки). Час, який залишався, він присвячував читанню. Він пішов з університету на третьому курсі, тож тепер єдиний вихід – це знову поновитися і вчитися. Потрібно написати своїм у Київ, аби вислали конспекти та підручники. Якщо Господь залишив його живим, то, мабуть, має на нього якісь плани.
Але найважчими для нього були ночі. Звечора він дрімав годинку-дві, а потім до самого ранку вдивлявся в німу темряву. Ось тоді він чекав на своє янголятко-хлоп’ятко – воно не приходило. Кожного разу, коли він згадував ті фантастичні зустрічі, він переконувався, що чомусь знає цього малого, а очі… І однієї ночі він зрозумів, де бачив ці очі, хоч востаннє він вдивлявся в них і цілував їх жагуче чотири роки тому. Так, це її очі, очі тієї, яку він кохав без міри і яка зрадила його, лише він вийшов за поріг. Усі роки він намагався забути її; він заховав її образ далеко в серці, і бажав лише одного – не згадувати про неї. Останній рік йому здавалося, що він зумів це зробити, але лист його шкільного товариша Дмитра здійняв бурю в душі. Дмитро писав, що бачив Олесю, яка приїхала у відпустку до батьків уперше за три роки – вона жила в Луцьку, працювала медсестрою в школі , мала дитину. Чомусь це останнє так полоснуло його по серцю, що дочитувати Дмитрового листа він не став – зіжмакав і жбурнув у буржуйку. І Дмитрові не відписав – не хотів ятрити рану.
А тепер ночами він почав бачити фільм зі свого життя чотирирічноі давнини.
Він мав через тиждень їхати на навчання у Київ, а вона – у Вінницю. Цей тиждень став апогеєм їхньої любові – день і ніч сплелися , як і їхні юні тіла, у всепереможній пісні кохання: вони кохалися, клялися один одному у вічній вірності, сварилися, мирилися і… знову кохалися.
У неділю, ближче до вечора, вона провела його на автобус –він мав доїхати до райцентру, а потім до Києва. Але в райцентрі він зрозумів, що має повернутися в село – хай ще одна ніч любові буде межи ними. Він встиг на останній автобус й о десятій годині був біля її дому. Її мама здивувалася його появі:
-Таж Леся казала, що ти поїхав!
-Ні, їду завтра. А де вона?
-Та забігла Настя і потягла її на дискотеку.
Хвилин через десять він був біля кафе. З відчинених дверей і вікон лилась музика, чувся сміх і оплески. Він з порогу заглянув всередину: присутні утворили коло, в центрі якого стояли Леся і його однокласник Петро і… цілувалися. Народ сміявся і аплодував. Він онімів від побаченого: голову йому стягло залізними лещатами, він заскреготав зубами і вибіг з кафе. На ґанку зіштовхнувся з Настею і кинувся навтьоки. Здається, та щось кричала йому навздогін, але він не чув. Отямився лише біля річки – він по коліна стояв у воді, і якась невідома сила манила його в темну глибочінь. Ще мить – і, можливо, він ступив би туди, але нараз чітко побачив мамині очі і почув її тихий голос: «Синочку, бережи себе, бо ти моя єдина надія і моє єдине щастя!» На ранок він був у райцентрі і першим автобусом виїхав до Києва. Автобус був уже на половині дороги, коли зателефонувала Леся. Боже, як хотілося натиснути клавішу і почути рідний голос. Ні, ні – голос зрадниці! Ніби в тумані, він вийняв сімку з телефону і викинув через вікно.
А через два місяці він перебрався на Майдан, на якому прожив майже півроку. Він мав досить близьких стосунків з дівчатами, але ніколи жодній не сказав тих слів, які говорив їй. Потім він пішов добровольцем в АТО, побувавши перед тим два дні в гостях у мами. Мама – тиха, принишкла і посивіла – не знала, де його посадити, як йому догодити. Вже коли ліг спати, присіла на краєчок ліжка.
-Сину, а ти міг би не йти? Ти ж у мене один, то що я робитиму, коли з тобою щось трапиться? Ти ж уже досить на Майдані вистояв – навіть поранений був!
-Мамо, хіба не ти навчила мене любити цю землю – цей ліс, цю річку, це квітуче поле? Ти, мамо! А тепер ти хочеш, щоб я сховався за спинами інших і дозволив сплюдрувати все це тим хозарам? А як я житиму після цього, мамо? Що я розкажу своїм дітям і онукам?
Мама довго сиділа, схиливши голову, потім гірко всміхнулася.
-Хай буде так, синочку! Молитимусь за тебе, щоб ти повернувся живий і з перемогою. А з Лесею ти зовсім розійшовся? Така дівчинка гарна.
-Нехай, та не мені судилася, мамо! Нехай буде собі щаслива.
Мама гірко усміхається. Ця усмішка ось уже чотири роки живе в його серці. Коли мами не стало, він був у полоні в бойовиків, і лише через рік попав на її могилу. Тепер він залишився один у цілому світі.

Наступного тижня його виписують. Два тижні він буде в санаторії на реабілітації, а далі – не знає куди. Можливо, прилаштується у друзів в Києві.
Ось уже два дні всією палатою вони обговорюють подію, яка всіх змусила почувати себе героями. Це була передача на STV про героїв-атовців, і одним із персонажів цієї передачі був саме він.
Він ніколи не вважав, що робив щось героїчне, – це робили всі. Бо війна – це важка чоловіча праця, хоч ця війна поставила поруч з чоловіками сотні жінок – жінок прекрасних і бестрашних .
Молоденька журналістка, записуючи його розповідь, дуже хотіла знати все про його чотири роки військового життя. Закінчила запитанням:
-Я зрозуміла, що ви ще не одружений. А кохана є у вас? А наречена?
У нього боляче стиснулося серце, і перед ним чи не вперше за ці роки постали її очі – сині-сині.
-На жаль, нареченої в мене немає, а кохана була. Дороги наші розійшлися, але я бажаю їй щастя, де б вона не була і як би в неї не склалося життя.
-Ви справжній герой, Андрію! Я впевнена, що у вашому житті все ще буде.
-Сподіваюся…

За час перебування його в госпіталі він не мав багато відвідувачів, хіба що двічі були побратими. До інших приїздили матері, дружини, діти, а кому до нього їхати?
Сьогодні футбол, і після обіду палата опустіла –усі прикипіли до телевізора в холі. Він не пішов – не мав достатньо того стадного інстинкту, який притаманний більшості вболівальників. У бібліотеці взяв томик Ліни Костенко, який смакував тепер із великим задоволенням. Медсестра Ася прочинила двері і таємниче посміхнулася.
-Андрію, приймайте гостей!
Він підвівся і здивовано подивився на двері. У проймі дверей стояло малесеньке хлоп’я – те саме, з його видінь. Тільки тепер на ньому був спортивний костюмчик – сині штанці і жовтенька курточка. Дитя прочимчикувало до його ліжка і втупилося в нього своїми синіми очима.
-Пливіт, тату? Ти цекав мене?
Він онімів і в ту ж хвилю зрозумів, кого йому нагадує це хлопченя. Та це ж він сам у трирічному віці на фото, яке висить у маминій світлиці. Тільки очі, її очі… Він не тямив, що робить: він став перед сином на коліна, обійняв його вцілілою рукою і став нестримно цілувати золоті скуйовжені кучерики. На якусь мить дитя відхилилося і уважно подивилося на тата:
-Тату, ти гелой? Мама казяла, і в телевізолі казяли, со ти – гелой!
І лише тепер він підвів очі на молоду жінку, яка стояла за крок від нього: така ж прекрасна, як і чотири роки тому, лише в очах затаєний біль і печаль. Йому заціпило, і він зумів лише видихнути: «Прости, якщо зможеш! Я не знав…» Вона закрила обличчя руками і розридалася.
-Ти не знав, чи не хотів знати? За чотири роки жодної вісточки, а дитя, коли почало говорити, щодня питає: «Де тато?» То в чому моя вина? Хіба що кохала без тями і повірила…
-Та я на власні очі бачив, як ти…
-Що я цілувала Петра? Та грали в лотерею, і мені випало когось поцілувати, то й вибрала Петра, бо з дитинства його знаю. Як ти міг подумати таке про мене після того, що було межи нами.
Від думки, що він сам катувався чотири роки і катував її з дитиною через свою пихату гордість, йому стало недобре, він підвівся з колін і ступив крок до неї.
-Я знаю, що цю образу неможливо простити. Не прощай, лише дай сина бачити. Так, я не той, що був чотири роки тому – я однорукий, але хіба все те, що мені довелося пережити за ці роки , не дає мені права хоч на граминочку щастя?
Якусь хвилю вона мовчить, а тоді сама, обхопивши руками його напівпосивілу голову, безтямно цілує її. Сльози з її синіх озерець капають йому на руку, якою він все ще тримає сина, і, здається, пропікають її наскрізь.
-Боже, синочку, який же бовдур наш татусь!
Малий пильно дивиться на маму.
-Ні, мамусю, нась тато – гелой!

©Галина Марчук