В селі Іван із Марічкою і грудним немовлям з’явилися десь в середині сімдесятих – приїхали із Західної після страшної повені, яка забрала і їхнє житло, і всю господарку. Два роки жили в невеличкій халупі баби Степанихи, яку дочка забрала аж у Вологду, а потім купили цю саму халупу, сплативши бабибій дочці якусь дещицю.
Перший рік бідували страшно : приїхали ж в середині літа, то ж ніде нічого в землю і не втикнули, хіба-що огірки, які Марічка посіяла в кінці липня, вродили так рясно, що пів села бігало по них до неї аж до самих морозів. Щось продавала, щось міняла на картоплю та буряки, а то і так давала добрим людям.
Іван з перших днів пішов нічним сторожем на колгоспну ферму, бо вдень чоловік ходив по підробітках, а що був майстром на всі руки, то роботи в нього було вдосталь. Але дуже вже толковим будівельником був: через рік зібрав бригаду з сільських чоловіків і всі будівельні роботи в селі були на них. Плату брав дуже помірну, а роботу здавав вчасно і самої високої якості. І в сусудні села його запрошували охоче. Так і почали вибиватися із злиднів.
Але то ще невідомо, як би воно було, аби Господь не послав їм сусідів зліва – дядька Карпа і тітку Мотрю. Їм обом було вже біля шестидесяти: дядько Карпо ще досить міцний і веселий, і тітка Мотря трохи згорблена, з вицвілими голубими очима, які з таким добром і любов’ю дивилися на навколишній світ, що від того погляду ставало тепліше на душі у кожного. Сусіди були бездітними, лише у дядька був племінник, який жив десь в Росії.
Життя вже замолоду не милувало дядька з тіткою. Чудом пережили голод, побралися у тридцять п’ятому, а тоді Карпо загримів на десять років до Сибіру – пас ночами колгоспні воли і коні , не вледів, і вовки загризли лошака. Мотря залишилася вагітною з клеймом : «Жона врага народа». Мусила щоденно гнити за паличку в колгоспі. Була на восьмому місяці, коли послали замочували в ставку коноплі. А був кінець жовтня, мороз вночі вже білий, а жінки босі. Простудилася,злягла, сама якось вижила, а дитину втратила.
Карпо повернувся в сорок сьомому без трьох пальців на лівій руці і з кривою ногою – поламав на лісоповалі, і нога зрослася неправильно. А хто там із зеків бачив того лікаря чи ті ліки! То ж пішов сторожувати в колгосп. Карпо любив випити та поспівати в компанії, травити анекдоти, але за всі роки жодного разу не сказав ні слова про своє заслання. Коли хтось напосідав, то різко обривав цікавого:
-Попадеш у пекло – знатимеш, як там було!
Невідомо, чи розказував він щось Мотрі, але жінка також ніколи нікому і словом не обмовилася. Дивна була жінка! За все – і добре, і погане – дякувала Господу. Іде, перечепиться за камінець, то не лає його, як інші, а візьме в руки, погладить і покладе, як лежав. Люди сміялися:
-Мотре, ти б його ще й поцілувала – він же тебе калікою міг зробити.
-Але не зробив, дякуючи Господу. То й маю дякувати і Богу, і цьому камінчику!

Для Івана з Марічкою сусіди стали спасінням від тієї скрути, в яку вони потрапили. Вже першого дня тітка Мотря прийшла до них знайомитися з відром картоплі та горням молока для дитини. Марічка аж розплакалася і кинулася дякувати жінці.
-Боже, тітонько, як я вам зможу віддячити – у нас же нічого немає!
Тітка примостилася на єдиний у хаті стільчик.
-Шо ти, доню! Ми ж сусіди, а добрий сусід часом краще поганого родича. Ви заходьте до нас, коли що треба. Дасть Господь, приживетеся у нашому селі, розживетеся – та й усе буде добре.
Так і сталося. Дядько з тіткою стали для молодої сім’ї справжньою родиною: зиму пережили за Мотриною картоплею й капустою, на весну спорядили свій город, а ще допомогали сусідам у всіх важких роботах, яких у них було чимало в господі. Карпо кликав Івана сином, а Марічку – донею; тітка Мотря весь час приглядала за маленькою Настунею, а Марічка бігала по підробітках. Коли малій виповнилося два рочки, то пішла на ферму доїти корів, полишаючи донечку на Мотрю.
Іван був сиротою, виріс у дитячому будинку, а в Марічки з родини була тітка Марія – молодша сестра мами. Марійчина мама померла при її народженні, і виховувала її тітка. Коли мала підросла, то приставала до тітки з запитаннями про маму, але та уникала всіляких розмов – якась таїна крилася в тітчиному мовчанні. Про татка говорили коротко: «Був в УПА, заслали до Сибіру, убило деревом у тайзі».
Коли Марічці було сім років, тітка Марія вийшла заміж. За два роки у неї народилися двійко дітей, і мала стала за нянечку для братика і сестрички. Вона любила свою сім’ю, та й її любили в цій сім’ї.
Марічка довго звикала до села, до людей. Село було дуже гарне. Розташоване на скелястому березі Тетерева, воно мало нагадувало їй рідне карпатське, але річка, яка змійкою звивалася внизу, та густий темний ліс, який підіймався на протилежному березі, притягував її до себе, як магнітом. Вона дуже любила весною і літом сидіти з малою на великому пласкому валуні на березі, безкінечно вдивлятися в мінливу гру хвиль, слухати пташиний щебет і… мріяти. Або сидіти під двохсотлітньою крислатою липою, яка своїм густим віттям вдивлялася в темне плесо ріки, притулятися до шорсткого старезного стовбура і згадувати свій невеличкий потічок, який в дощову пору розливався і ставав більшим за Тетерів; і стрункі смереки біля нього, і…
Марічка була дуже гарною молодицею – висока, кароока, з пишним русявим волоссям. Багато молодиків в селі задивлялися на неї, але вона не бачила нікого, окрім свого Івана. Іван не був красенем, але від нього завжди віяло такою чоловічою силою, що мимоволі хотілося пригорнутися до його широких грудей і завмерти на них. Вони були дуже гарною парою; в селі до них пристало прізвисько – бандерівці. Мабуть, більша частина односельців не вдумувалася і не знала, хто такий Бандера, але були й такі, які пирхали піною, коли мова заходила про цю пару. Сільська комуністка Сона, яка денно і нощно бігала по селу (була виконавцем при сільській раді і витрушувала з односельців не лише податки, а й душу), шипіла:
-Нам ще тут бандеривців не хватало: у нас своєї сволоти повно!
Але коли щось потрібно було робити у господі, то Сона ховала своє жало і бігла до Івана. Іван зовсім не переймався тим, як його називали, а Марічку це ображало.
-Тітко Мотре! Та Бандера у нас – національний герой, а тутечки його за ворога мають. Ми всі українці, але часом мені здається, що ми з різних світів. Чому так, тітонько?
-Доню, та і ваші, і наші люди – однакі. Лише наших більш як триста років московська орда в жорнах меле, та й комуняки вже півстоліття нищать: революції, голод, Сибір. Наша людина тут щогодини жде, що ось-ось прийдуть гебісти і не знамо за що потягнуть туди, звідки возрату немає. Тому і злі, бо духу своєго бояться, і сторониться один одного, бо ти думаєш, що то сусід сердешний, а воно назавтра Юдою оказується, і приведе окаянних узурпаторів, аби останню скориночку у твоїх дітей відібрати.
-Тітонько, але ж і наші люди Сибіру не минули – тисячами їх туди вивозили, а повернулася жменька.
-Е, доню, ваші ще помнять, як було до того, а наші – і батьки, і діти – стілько перетерпіли, що їм і пам’ять повідбирало, й у пеклі вже ніхто не буде – вони його тутечки мали.
-Тітонько! Та ж коли людина горя зазнала, то вона має буди чистішою та добрішою до інших.
-Воно, доню, то так і є! От візьми нашу вулицю – десять хат. Біля ставка Павліна Мужикава. Чоловік на війні пропав безвісти – зосталася одна з трьома малими хлоп’ятками. Лише одному Господу відомо, як вижила. І ті дітки – голодні, холодні, але яка риба в річці, які гриби чи ягоди в лісі – все за ними. Вижили, виросли, а тепер кожен до свого хліба добився. Хоч як Павліна бідувала, але останній окрайчик віддавала, коли хтось попросить…
-А напроти хто то живе – старенька така?
-То, доню, Маринка з дочкою Галєною. Чоловік в голодовку згинув уже весною тридцять третього: приховав до весни мішок зерна, та й поїхав волами сіяти за село. А сам же мрець готовий –опух весь, ніг вже підняти не міг. Ліг біля воза на землю, та й захолов – він під возом, а мішок пшениці – на возі. Таке з людьми комуністи робили! А Маринка якось вижила з двома дітьми. Галєну у вісімнадцять німці вивезли в Германію, а сина, сімнадцять років було, гарний такий, німці в останній день, коли відступали, застрелили. Хлопець просто біг від річки ( ятері поставив), то почала німота кричати : «Партізан, партізан!» . Не добіг три кроки до хати, на порозі і кулю дістав… Галєна в сорок шостому додому повернулася. Гарна, роботяща, в колгоспі на свинарнику робить, на всю область знатна, і орден видали, а долі Господь не посилає. На людську цікавість: «А коли ти вже долю знайдеш?» гірко усміхалася: «Та моя доля, тітко, чи на війні полягла, чи в Сибіру згибла».Ось так-то, дитино! І яку хату на вулиці не візьми, то в кожного своя біда та горе ночувало. Правда, коли здох той нелюд Сталін, то легше стало дихати, світліше на душі – хоч не озираєшся, чи хто думок твоїх сокровенних не почув та не доніс, хоч ще є тутечки один, котрого люди, як вогню, бояться.
-А то хто, тітко?
-Та сусід твій справа – Гаврило Кендюх, який від людей та всього світу відгородився частоколом по три метри.
-Я помітила, що він дивний. За цілий рік я його лише тричі зустріла – зіткнулася з ним на стежці. Як вовкулака якийсь: весь сірий, очі з якимось сталевим блиском і такі злі, що іскри крешуть, і сам весь скручений, голова дивно труситься і, що найстрашніше, від лівого вуха до самих грудей родимий знак – ніби змія обвилася.
-То, доню, так Бог сатану помітив. Юда він, доню, справжнісінький Юда. І батько такий був у нього – злодій і п’яниця. Першим у комуну записався, першим у колгосп пішов, бо ні кола, ні двора свого не мав, першим у тридцять третьому у людей витрушував усе з горщиків. Скільки душ через нього згибло в голодовку – пальців не хватить на руках і ногах. Але через рік і сам здох: на якійсь гулянці йому даннє дали. Єдні сутки гади всякі з нього лізли – та й задушили.
-А син?
-Та той уже в сімнадцять в комуняки подався та бігав по селу з наганом. В тридцять п’ятому подався до енкаведістів на службу. Казали, що після війни його у вас на Западній бачили. В село повернувся у шестидесятому з жінкою кацапкою і двохрічним малим , перебудував батьківську хату (грошей же награбив!), та став командувати районною міліцією. Ось така у нас правда, дитино, такий тобі сусід дістався!
-Ну що робитимеш? Я до нього за його частокіл не заглядатиму і до себе в гості не проситиму – нехай від людей ховається та кається, якщо зло робив.
З самим сусідом Іван з Марічкою не спілкувалися, хіба лиш віталися при випадковій зустрічі. А дружина його приходила , частіше за все, аби забрати сина Миколку, який внадився гуляти з Настунею. Хлопець був років на чотири старший за малу, але любив з нею гратися – командувати дуже любив. Мала Настя дозволяла це йому, а хлопчаки на вулиці ні – та й боялися вони його. Батько – мільтон, то ще в буцигарню запроторить.
Мати Миколки –дорідна ставка кацапка – павою припливала на подвір’я і заповняла все навколо своїм волзьким оканням.
-Нико-оленька, по-ошли до-омой, папа приехал, вкусняшек привез. По-о-обедаем, тогда придешь играть с Настей.
Малий приходив і приносив у кишеньці кілька цукерок.
-Это тебе, Настя. Я умыкнул со стола – никто не заметил.
Сама пані жодного разу не принесла дитині жодних ласощів. А дитяча дружба закінчилася через кілька років – Настунька підросла і не дозволила собою командувати.

Минуло десять років. Карпо і Мотря постарішали і тепер їх називали дідом і бабою; Настуні – дванадцять, і в ній вже вгадувалася майбутня красуня; Іван і Марічка нарешті вилізли із злиднів. Іван на три роки завербувався у Сибір, а коли повернувся, то побудував новий дім. Скоро мають бути входини. Марічка була щаслива, бо чекала на приїзд дорогої гості – тітки Анни.
Був початок жовтня, ще було тепло , все наколо стало різнобарвним: золотим, зеленим, червоним; небо високим, зорі вночі яскравими, а вода в Тетереві холодною і темною.
Тітку Анну зустріли в Житомирі на вокзалі: сльози, обійми, розпитування.
-Боже, Настуню, яка ти файна кобітка – красуня на всі наші гори. А яка ж гарна молодичка з тебе вийшла, Марічко! Та й ти, Йванку, слава Богу, нівроку – най тобі нічого не шкодить.
Настунька наступні два дні всюди обводила свою любу бабуню Анну: і в ліс, і до річки, і на поле, і до собору за річкою, і навіть у сусіднє село, де над Тетеровом підіймалися руїни колись прекрасного палацу Терещенків. Дід Карпо і баба Мотря так вподобали гостю, що навіть спати до себе забрали. Новосілля мало бути у суботу на Покрову, то в четвер і в п’яницю всі троє жінок куховарили. Вирішили всіх здивувати карпатською кухнею, бо тітка Анна була справжньою майстринею – більше двадцяти років заправляла усім у кафе.
У суботу зранку привезли із собору священника – висвятили хату. А на обід мали зібратися гості. Близьких родичів тут Іван з Марічкою не мали, але добрими друзями за ці десять років обросли. А ще позвали усіх сусідів з вулиці. Запросили і сусідів справа, таємо сподіваючись, що ті не прийдуть. Але прийшли усі, навіть і вони.Прийшли останніми, то місце їм випало в кінці столу.
У вітальні нової хати за довгим столом, заставленим всілякою смакотою та випивкою, зібралося чоловік із тридцять. Спочатку випили по одній, по другій, по третій… Розмова стала жвавішою, анекдоти гострішими – в країні починалася перебудова. Ніхто точно не знав, що воно таке і що з того буде, однак у новому вітрі чулися якісь нотки свободи. Коли хто з чоловіків вже дуже заходив далеко, на нього цикали і заставляли замовкнути, кидаючи промовисті погляди на сусідів в кінці столу.
Тітка Анна і баба Мотря сиділи в центрі столу, а біля гостей бігали Марічка з Настунею. Коли вже всі добре захмеліли, то виголосили тост за здоров’я головної «Баби Смачихи» – тітки Анни.
Тітка підвелася з келихом чудового закарпатського вина (привезла ціле барильце на гостину!), почала підходити до кожного з гостей і дякувати, що десять років допомагали її любій донечці Марічці.
-Дорог і мої люде! Так сталося, що Марійчина мати, моя рідна сестричка Марія, царство їй небесне, пішла з життя страшною смерттю при народженні Марічки. І той жах був на моїх очах, і я , сама ще дитина, в свої п’ятнадцять стала за матір тій крихітці. Не знаю, як би ми вижили, коли б не добрі люди навколо. То правду кажуть, що світ врятується добром і любов’ю. Господь з неба бачить і добро, ї зло, і за все заплатить. І я низько вклоняюся вам люде за те все добре, що ви зробили моїй дитині.
Вона перецілувалася з усіма жінками за столом і, нарешті, підійшла до краю столу. Вона збиралася щось сказати, але застигла з відкритим ротом і прикипіла поглядом до сусіда, вірніш до його родимої плями, що виглядала з під сорочки. Якийсь нелюдський страх з’явився в її очах, ніби вона побачила гримучу змію. Вона так стисла обома долонями келиха, що той розсипався на тисячу друзочок, поранивши руки. Кров стала цибеніти прямо на підлогу, тітка скрикнула і, коли б чоловіки не підхопили її на руки, впала б. Іван одразу відніс тітку до баби Мотрі, і сільська фельшерка Софія Петрівна, яка була серед гостей, взялася перев’язукати Анні руки. Перелякана Марічка не знала, що робити, але Петрівна заспокоїла молодицю:
-Немає чого хвилювитися – порізи не глибокі , заживуть за кілька днів. Біжи до гостей та заспокій їх.
Стривожені гості не знали, як себе вести . Дід Карпо прохав лишнє не хвилюватися:
-Це тепер таке скло видувають: дореволюційну шклянку молотком не розіб’єш, а теперішня в руках кришиться.
Гості заспоїлися, коли повернулася Петрівна і повідомила, що все гаразд. Вона дала Анні заспокійливі краплі, і та заснула. Біля неї залишилась Настунька. Ну що ж – буває . Всі знову посідали на свої місця, і лише тепер помітили, що кінець столу пустує – сусіди зникли. Всі відчули себе вільнішими – і гостина продовжилася.

Тітка Анна проспала тривожним сном до пізнього вечора: все кудись намагалася бігти і когось благала:
-Паночку, на стріляйтеї – у неї буде дитина. Якща треба когось застрілити – застрільте мене. Благаю вас – не стріляйте…
Прокинулася близько опівночі. Ніхто не спав, лише малу Настю відправили в її кімнату нової оселі. Та почувалася принцесою – має ж тепер власні апартаменти! Марічка кинулася до Анни:
-Тіточко, рідненька! Що ж ти нас так перелякала? Що з тобою?
Всі четверо сиділи в темряві . Анна попрохала світла:
-Я налякала вас усіх – вибачайте. Я думала, що до самої смерті нікому нічого не скажу, але сьогодні, коли побачила того ката, я зрозуміла, що не маю права мовчати.
-Ти про що, моя ріднесенька? Кого ти побачила? Хто кат?
-Той, що сидів в кінці столу – твій сусіда справа. Мені волосся стало дибки, коли я зрозуміла, що цей звір живе поруч тебе.
-Рідна моя, ти бачила його раніше? Ти щось знаєш про нього?
-Ой, дитино, знаю. Най би мені пам’ять відібрало навіки, аби я це забула. Я розповім – може камінь, який лежить у мене на серці більш як три десятки літ, сповзе і дасть дихати…
…Тоді був кінець серпня – так тепло і гарно було. Пішли чутки: в село заїхав загін кагебістів. Уже другий день прочісують ліс – шукають вояків УПА. А в УПА були багато чоловіків – з кожної хати хтось таки був. З нашого двору в УПА було двоє – наш тато і чоловік старшої сестри Марії – Орест. Марія була звязковою в загоні упівців, але тоді переховувалася дома – чекала дитину (була на дев’ятому місяці). Чи вдалося гебістам переловити упівців – невідомо, але через два дні почалася облава у самому селі.
До нас зайшли двоє з автоматами і собакою: один років сорока, а другий молодий,не старший двадцяти п’яти. Молодший підійшов до мене впритул:
-Где твоя сестра-бандеровка, отвечай!
Я глянула на нього і в мене все всередині похололо – на мене дивилися пусті холодні очі, але страшнішим за них у нього була родима пляма, яка спускалася від вуха по шиї. Вона нагадувала змію, і я оніміла з переляку.
-Молчишь! Пристрелю!
Потім підізвав собаку і приказав: «Ищи!» Собака почала шастати по двору – не знайшла нічого підозрілого. Але тут погляд молодшого упав на тин – там Марія, гуляючи вночі, залишила хустину. Він дав понюхати хустину собаці і знову приказав: «Ищи!» І собака прямо пішла по її слідах у садок. Я обімліла, бо за садком була яма, в якій ми ховали сестру. Яма була закидана сухим гіллям, але собака зупинилася прямо перед нею і загарчала. Обидва гебісти розкидали гілля, знайшли вхід і наказали Марії вийти. Та піднялася з ями по драбинці –зовні спокійна, але страшно бліда, з міцно стиснутими губами. Стояла рівно, але підтримувала живіт обома руками. Молодший вдарив її прикладом по спині і наказав іти на вулицю. Там уже зібрали з десяток жінок, чиї чоловіки були у лісі.
-Если никто из вас не расскажет, где искать ваших мужей, то расстреляем всех.
Він підійшов до Марії.
-Где твой муж – ты же знаешь, сука брюхатая.
-Не знаю, я його дуже давно не бачила.
-А обрюхатил тебя кто – дух святой? Говори, а то пристрелю.
Він наставив на неї дуло автомата: Марія, бліда, як крейда, дивилася прямо в очі звіру. Я кинулася в ноги вбивці:
-Паночку, на стріляйтеї – у неї буде дитина. Якща треба когось застрілити – застрільте мене. Благаю вас – не стріляйте…
Він ударив мене своїм хромовим чоботом у голову, і я полетіла кудись у темряву. Прийшла до тями від маминого голосіння:
-Люди добрі, вона ж помирає!
-Кумо, мовчіть, не спасете голосінням – дитя ще ворушиться. Біжіть за повитухою – може дитину врятуємо.
Може то Бог так влаштував, але повитуха Стефа жила у дворі через дорогу. Хтось побіг до неї. Я підповзла до сестри, бо не могла встати на ноги. Марія лежала в калюжі крові і помирала. Живіт у неї було розпанахано ножем, а в тому животі відчайдушно било ніжкою нове життя. Мені стало погано, і я знову знепритомніла.
Опам’яталася від того, що хтось поливав мене холодною водою.
-Вставай, Анно, та забирай племінницю, поки ті звірі не повернулися.
-А Марія?
-Померла, царство їй небесне – така страшна мученицька смерть. Ти сховайся десь з дитиною, бо мати геть не при собі. Марію ми віднесемо з жінками у садок, а ввечері схоронимо.
Тільки через два дні я знайшла у садку могилку Марії – я була така змучена, що і плакати не могла. А жити мусила, бо відповідала за життя маленького ангела. Мама злягла і більше не підвелася – померла тихо в надвечір’я через два тижні. Так ми з тобою, Марічко, залишилися жити. А сьогодні я зустріла нашого ката…
Марічка в німому риданні повалилася Анні в ноги.

Анна пробула в селі ще три дні. Спати зовсім не могла –вночі ходила подвір’ям під зорями, плакала і посилала прокляття за частокіл. Марічка з Іваном ходили за нею слідом:
-Тітонько-голубонько, не рви і свого, і нашого серця – ми нічого не вдіємо! А маємо якось жити – куди ж нам подітися?
-Ви, діти, не маєте нікуди діватися зі своєї хати, а цей сатана кривавий має за все відповісти. І вже дуже скоро, бо часи міняються. Дасть Господь, скоро всі їх діяння відкриються – і буде суд, і буде кара!
В день від’їзду тітка Анна встала раненько з сонечком і все виглядала за ворота. Як тільки міліцейська машина, яка щоранку приїздила за сусідом, засигналила біля його воріт, Анна миттю опинилася біля неї. Сусід вже всівся і хотів зачинити дверцята, але Анна рвонула їх на себе – той здивовано втупився в жінку.
-Что-то нужно, соседка?
Анна вклала на нього погляд, повний ненависті і злоби.
-«Что мне нужно?», кате! Та плюнути у твоє звіряче рило; та видрати твої сучі баньки, аби ти на світ божий не дивився та не оскверняв його, сатана проклятий!
Сусід спочатку почервонів, потім посинів, виматюкався і заніс руку , щоб вдарити Анну. Але тут , як пантера, підскочила Марічка і повисла на його руці.
-Ні, гаде, ти стріляв нас три десятки літ тому, але зараз ти нам нічого не зробиш – пройшло твоє панування.
Біля воріт вже зібралися цікаві перехожі, а з будинку випливла кацапка.
-Это что за представление вы здесь устроили, соседи? Из-за чего все сегодня началось?
Анна розвернулася до кацапки.
-А почалося все, шановна, не сьогодні, а тридцять п’ять років тому, коли твій благовірний забрів у наші гори і вчиняв страшний суд над безневинними людьми – і малими, і старими. Ти, мічений кате, думав, що я тебе не впізнала? Ти забув, як ти розпорював животи вагітним жінкам? Подивись на Марічку – не впізнаєш? Де тобі впізнати? Ми витягли її з живота моєї мертвої сестри, яку ти вбив по звірячому. А хіба тільки її одну. А двоє хлопчиків, а стару Степаньку, а молоденьку Орисю, а столітнього діда Остапа! Скількох ти на той світ відправив, сатано! А тепер засів за триметровим частоколом і цаствуєш!
Схоже, що до сусіда лише тепер почало все доходити. Він затрясся, заскреготав зубами і відштовхнув від дверцят Анну.
-Нужно было тебя суку убить вместе с твоей сестрой! Чтоб ты сдохла блядь!
Анна випрямилася, як струна, а очі загорілися якимось таємничим світлом.
-Тепер, кате, ти здохнеш! Але здихати будеш довго – гнитимеш заживо. Будеш смерті на себе просити, а вона буде тебе обходити. І ти, і все твоє гадюче кодло щезне, як дим за вітром.
Машина рвонула з місця. Анна плюнула їй услід і взяла Марічку за руку.
-Пішли, доню! Тепер йому хватить до самої смерті…

Наступного тижня все село тільки й мало розмов, що про цю подію. Люди говорили різне, хоч майже всі співчували Марічці, а не сусідові.
-І це ж треба, щоб Господь так звів їх бік-о-бік.
-Але і звіряка страшний той Кендюх , раз таке творити міг!
-А що він винуватий – йому наказували, а він робив! Таке тоді всюди діялося.
-Мовчіть, Петре, ви ж такого не робили, хоч тоді теж служили. Він же, Ірод, убивав не солдат, а безневинних жінок та дітей.
-Господи, та ще ж в який сатанинський спосіб це робив!
-Ото прокляла його ця жінка!
-Та, куме, чи воно справдиться!
-Вона, куме, з мольфарів, а то чаклуни справжні. Така в них сила, що ріки зупиняють та гори здвигають!
-Та Кендюху після цього тікати з села треба – як в очі людям дивитися!

Через півроку Кендюх таки утік із села – у Житомирі отримав трикімнатну квартиру. Хату в селі не продав – за дачу тримав. Приїздив влітку вночі, коли всі спали, і назад повертався також вночі. Вдень сидів за частоколом і навіть на вулицю не виходив. Господу його і город гляділи наймані робітники – Степан і Зойка. Ті хвалилися, що Кендюх добре їм платить. Степан часто бував у Кендюха в місті, то й дещо розказував, а особливо тоді, коли мужики підпоювали його в сільській забігайлівці.
-А що там Кендюх , Степане, цаствує і далі?
-А що йому станеться: персональний пенсіонер. Все, що потрібно – привезуть, принесуть, прикотять, аби лишень пережував. Сина в Америку вчитися відправив; жінка, як пава, з усяких салонів не вилазить, та й сам нівроку – двері розширив, бо вже не влазив у стандартні.
-А воно, бач, і гріхи йому не мішають. Пригадайте, як Марійчина тітка його проклинала, але чомусь Господь не почув того.
-Куме, то ще пора не прийшла. Господь усе почує, коли пора настане…

Минуло ще кілька років. Настунька закінчувала школу – така розумна та гарна, але горда і неприступна. Вже хлопці в садку траву толочили, але вона нікого не жалувала. Збиралася влітку в університет вступати – про журналістику мріяла.
Баба Мотря раптово померла на великодному тижні – ввечері ще козу видоїла та дідові галушки зварила, а вранці вже не встала. Коли Марічка забігла ранесенько, баба Мотря лежала на своєму тапчанчику тиха і урочиста , склавши на грудях свої натруджені руки і дивлячись на присутніх з-під опущених повік . Легка усмішка застигла на губах, а весь її вигляд ніби говорив: «Я люблю вас, людоньки, і дякую вам за все те добре, що я від вас бачила…»
Дід Карпо після смерті Мотри якось раптово зіщулився, згорбився, почорнів і майже не виходив за ворота. Всеньке літо він просидів на пеньку під вишнею, а перед Різдвом пішов за бабою.
І лише тепер Іван з Марічкою зрозуміли, ким були для них дід з бабою – справжньою ріднею…

Марічка всі ці роки жила ніби-то спокійно, але лишень проходила мимо двору сусіда, на груди ніби хто камінь накочував, а сльози горохом котилися з її карих очей. Івана страшенно це тривожило:
-Марічко, хочеш, я уб’ю його!
-Ні, Іване, нащо гнити у тюрмі за такого звіра – матиме від Господа кару страшнішу за смерть.
Незабаром її слова стали справджуватися. Була осінь і в селі святкували «День села». Степан, добряче напившись дармової горілки, почав патякати всяке про свого благодійника:
-А таки прокляла та мольфарка Кендюха! Казала, що гнитиме заживо, то так воно і виходить. Минулого літа в Єгипет подався на цілий місяць, та й підчепив якусь заразу Під Новий рік на його тілі дивні язви стали викидати: загнивали, а звідти черва стала лізти. Кинулися по лікарях і знахарях – де вже не були і в Україні, і за границею – нічого не допомагає. Спочатку ніби легшає, а потім ще гірше стає. Мусив з роботи піти – з квартири тепер не вилазить.
-А ви, куме, не вірили , що розплата за содіяне знайде грішника! А таки знайшла! Є Господь на світі!
-Так, кумо, так! Зробив зло – заплати!
Тепер односельці активно цікавилися справами Кендюха – страшною і містичною була ця історія. Степана підпоювали, і він викладав усе:
-Та там не одна біда – синок його повернувся із Америки. Чи навчився там чомусь – невідомо, але наркоманом став справним. Тут його лікувати кинулися, одружили навіть на гарній дівчині, ніби-то й наркотики покинув. Невістка чекала дитину: так Кендюх сподівався внука чи внучку на руках потримати, але не так сталося, як гадалося.
-То Кендюх уже дідом став?
-Стати- то- став, але невістка при родах померла. Не могла розродитися, то операцію робили. Та пізно спохватилися – дитя врятували, а вона пішла з цього світу. Гарна дитина була, та за чужі гріхи поплатилася.
-А він же розпанахував животи вагітним – нехай відчує на своєму роду.
-А з дитиною все гаразд, Степане!
-Та не дуже: в три місяці оказалось, що в нього права ручка і ніжка почала всихатися – калічкою буде. Лікарі кажуть, що та вада у дитини від батька-наркомана .
-От вам, кумо, і розплата!
-Правда ваша, кумцю! Господи, велика твоя милість, кому ти її являєш, але й кара страшна твоя за содіяне.

Марічку ті розмови чомусь не радували, бо ж за гріхи Кендюха платили поки-що безневинні. Нехай би уже сам звір гнив, а при чому тут чужа дитина та невинне немовля?
Літо видалося дуже жарким. Був Спас, і в селі був храм, бо собор і монастир на скелястому березі Тетерева – Спасо-Преображенський. На це свято в село приїздили до односельців і родичі, і діти. До самого вечора на березі річки пісні та гулянки.
Марічка дуже любила це свято: зранку, нарядившись у своі карпатські строї, вони всією сім’єю йшли до церкви, потім святили яблука і поверталися додому. А по обіді чи ходили в гості, чи до них хто приходив.
Але цього Спаса в їхній сім’ї велике свято – на гостину приїхала Настуня зі своїм нареченим Андрієм. Хлопець дуже сподобався Марічці й Івану: молодий, гарний, освічений, та й донечку любить по-справжньому. Приїхали вони два дні тому, досхочу накупалися в теплих водах Тетерева, зранку пішли святити яблука, а на вечір мали їхати до Києва. Марічка вщент запакувала невеличку машину Андрія дарами, якими була щедра осінь, і діти поїхали перед заходом сонця.
Стомлена і щаслива Марічка запорала господарку і рано лягла спати – Іван ще до дванадцятої дивився футбол. Прокинулася посеред ночі, вийшла у двір подихати свіжим повітрям і помилуватися зорями. Вже хотіла вертати назад, коли вловила якесь завивання. Прислухалася – собака застряг десь у кущах, чи що. Виття доносилося з-за частоколу, з літньої кухні сусіда. Згадала, як Зойка кілька тижнів ляпала в магазині, що Кендюха привезли у село, бо в будинку весь під’їзд завонявся. Тримали його у літній кухні: вдень він спав, накачаний наркотиками, а вночі виповзав надвір і вив, як звір, від нестерпного болю. Дружина з дитиною жили в будинку. Пишна пані від горя стала прикладатися до пляшки. Двічі на тиждень приїздили лікарі, а весь останній час сусіди не показувалися.
Син за весь час не приїхав жодного разу. Степан признався комусь, що той уже півроку у тюрмі – наколовся наркотою і поїхав катати дівок по місту. Виїхав на зустрічну смугу, влетів у фуру – обидві дівки насмерть, а в нього лише легкий струс мозку. Але тюрми не минув.
Марічка повернула до будинку, але нараз відчула запах диму. Обійшла своє обійстя – все в порядку, то звідки це? Підійшла до частоколу – дим ішов з подвір’я Кендюха. Знайшла щілину межи стовпами і спробувала роздивитися. Крізь кватирку у причілковому вікні валив чорний дим. Нараз Марічка почула ніби дитячий плач, й у вікні з’явилася дитяча голівка. Дитя притулилося до шибки і підняло ручки в німому благанні. Марічці вчудилося, що дитя кличе: «Мамо, мамо!» Господи, воно ж своєї мами і не бачило!
Якась сила кинула Марічку до сусідських воріт. Але як подолати триметровий залізний бар’єр? Наосліп кинулася до хвіртки, не маючи надії, що вона відкриється. Але диво – хвіртка не була замкненою: мабуть, Зойка забула зачинити. Дитини у вікні вже не було, а в кімнаті бушувало полум’я. Двері у веранду виявилися незамкненими: на дивані лежала бабуся – п’яна, як чіп, а в сусідній кімнаті захлиналося від плачу хлоп’я. Марічка рвонула двері на себе – страшний чорний дим огортав усе, і знайти в ньому дитину було неможливо. Марічка впала на підлогу і поповзла в сторону скавучання, яке ставало все слабшим і слабшим. Вона знайшла дитину в куточку під столом, але назад дороги вже не було – палало покриття підлоги. Притуливши дитину до грудей, вона спробувала знайти двері: їй це майже вдалося, але нараз щось вибухнуло,і Марічка відчула, що її спина палає. Болю вона не відчувала, лише страх за маленьку істоту. Вона вивалилася з веранди як свічка, ще поклала дитину на траву під частокіл і впала на землю – хотіла перевернутися, щоб загасити полум’я на спині, але не змогла і залишилась горіти. Коли збіглися люди, одежа на Марічці догорала і вона не подавала ніяких ознак життя; веранда також догорала, а неподалік стояв, тримаючись на частокіл, сам господар у страшних ранах, весь чорний, як диявол. Видовище було таке жахливе, що ніхто з односельців, окрім Степана, не підійшов до нього. Той запитав :
-Дитина жива?
-Жива, у швидкій сказали, що нічого страшного.
-А ця? – він кивнув у бік Марійчиної хати.
-Ця ще дихала, але лікар сказав, що надії немає.
Степан відвів Кендюха до літньої кухні і допоміг лягти у ліжко. На подвір’ї пожежники закінчували гасити пожежу: будинок вигорів із середини майже весь, а у веранді знайшли обгоріле тіло господині. Коли Степан години через дві зайшов до господара, той висів у зашморгу.

Марічка померла через три дні в обласній лікарні.

©Галина Марчук