Із соціальних мереж
2 квітня 2016 року на 88 році пішов з життя від сердечного приступу Леопольд Ященко – дисидент, шевченківський Лауреат, народний артист України, засновник і багаторічний керівник хору «Гомін», який ще з другої половини 80-х років став символом мітингів за демократизацію України.
Українська правда
Помер відомий десидент і народний артист Леопольд Ященко. Леопольд Іванович популяризував патріотичні пісні – козацькі, стрілецькі, повстанські, а також пісні-гімни, заборонені в часи тоталітарного режиму.
Скупі факти – а за ними що? Страдницьке життя генія, який шукав забуту українську пісню, беріг і кохав її, як мати дитину, давав їй нове життя і потужні крила; генія, чиїм пісенним талантом ось уже півстоліття гомонить Україна. І гомонітиме допоки житиме!
Я довгий час працювала в одному з найкращих ліцеїв Києва. У нас були прекрасні діти: розумні, талановиті, патріотичні. Пам’ятаю вірш чотиринадцятирічного Максима Лижова із Броварів:
«Життя – це на Голгофу путь,
З важким хрестом, важка дорога:
Тебе на ньому розіпнуть
Як злодія, або як Бога».
Коли думаю про Леопольда Івановича, то завжди згадую цей недитячий вірш.
Познайомилася я з Леопольдом Івановичем восени 1970 року. Я лише три місяці тому приїхала за направленням у Київ після закінчення Московського університету. Я родом з Житомирщини, і вже на третьому курсі туга за Україною не давала мені ні жити, ні дихати. Правду кажучи, у нас було українське земляцтво, де ми спілкувалися рідною мовою, співали своїх пісень, читали літературу, про яку в Києві або не чули, або говорили пошепки.
Коли потрапила в Киів, була приголомшена: ні на вулиці, ні в транспорті, ні в робочому колективі – ніде не звучала рідна мова. Тут її боялися, цуралися, бігли від неї, як від прокази. Та й у моєму рідному НДІ «Квант» на мене, як україномовну, дивилися, як на чудо-чудне.
– Смотрите, из Москвы приехала, а как чешет на украинском – больная, что ли?
Можете уявити собі, яке то було для мене щастя, коли я потрапила до «Гомону»! Пів сотні молодих прекрасних людей, об’єднаних любов’ю до української пісні, історії , звичаїв. І всі такі щирі, добрі, можеш будь-кому відкрити свою душу, и тебе не висміють, а зрозуміють, допоможуть і порадять. Хоча я згодом зрозуміла, що не все так райдужно – у нас було досить засланих козачків.
«Гомін» базувався тоді на Контрактовій площі у приміщенні БК «Харчовик». Його керівник, Ященко Леопольд Іванович, причарував мене одразу: не більше сорока, хоч скроні були вже припорошені сивиною, по юнацькому стрункий, гарний собою, але найбільше притягували його очі –вони були такого дивного небесного кольору, що хотілося в них скупатися і потонути. Коли говорить з тобою, то схиляє голову і так уважно прислухається, ніби боїться пропустити не лише твої слова, а й думки. Одягнений скромно і, як я зрозуміла невдовзі, сім’я його жила в дуже скрутних умовах (часто, мабуть, впроголодь). Мав двоє синів. Пам’ятаю, як колись сміявся зі сльозами в голосі: «Вчителька скаржиться, що Тарас до дошки не виходить: що з ним робити? А як йому вийти, коли в нього обидва черевики драні – пальці гуляють на вулиці!»
В кінці семидесятих тоталітарна комуністична система почала новий виток утисків на все національне. Українська республіка в «семье советских народов» була під особливим прицілом: тут гнобилося і знищувалося все, що хоч віддалено нагадувало українське: література, музика, пісня. І всюди наглядачі – тупі, ниці і «преданные коммунистической идее». На репетиціях хору такі сиділи також. Вони, такі щирі і доброзичливі, любили заводити розмови про десидентів, витягуючи з молодої людини все, за що можна було отримати бонуси для себе у відповідних органах, і великі неприємності для того, хто повівся на їхню провокацію.
Я дуже добре запам’ятала одного з них. Зовні був схожий на андертальця – творець точно не заморочувався ні його зовнішністю, ні його мізками. У нас серед студентів про таких говорили: «Ум, не испорченный образованием». Сідав збоку, аби за усіма спостерігати, а в перерві підходив до Леопольда з одним і тим самим запитанням:
– А почему у вас нет ни единой советской песни?
Леопольд дивувався:
– Та у нас усі пісні українських радянських композиторів, хіба що є пісні народні, які весь світ співає.
– Ну они же не на русском, а на непонятном языке. Так не годится!
Через півтора року я зустріла цього ревізора у школі марксизму-ленінізму (нам, молодим спеціалістам, настирливо радили закінчити ці курси. Нас було четверо, то хтось один ходив та відмічався за усіх). А той неадерталець – таке «мудре і недовчене» – сидів з відкритим ротом від захоплення і вимальовував кожне слово лектора, який переливав з пустого в порожнє, так звану марксистско-ленінську теорію.
Однак ця інспекція мала свої наслідки: гоніння почалося не лише на керівника, а й на членів хору. Одних звільняли з роботи, інших виганяли з посад, декого просто залякували, аби боявся навіть думати про «Гомін». Але найжорстокіше «блюстители советской культуры» повелися з Леопольдом. Наступні два десятиліття ця геніальна людина пройшла всі кола пекла. Як він виніс все це і не зламався? Гадаю, в нього був «Гомін», де залишилися самі стійкі і талановиті , які жили і дихали народною піснею. А ще – поряд з ним завжди була його Муза, його кохана дружина і мати його синів, красуня, розумнищя, відомий вчений-етнограф Лідія Орел. Мабуть таки правда, що шлюби укладаються на небесах, бо лише Господь міг дарувати їх одне одному. І поруч з ними і в горі, і в радості, завжди була українська пісня.
Варто було хоч одного разу поспостерігати за Леопольдом на репетиціях: ця людина відривалася від грішної землі і летіла в небеса, зовучи за собою хористів. Він засвічувався якимось внутрішнім світлом; руки з диригентською паличкою, як крила гордої птиці, звали до сонця, яке мало ще зійти в темряві, аби настав новий день. А ви, чорнії круки, налітали зграями, аби болючіше ранити ці руки? Ну, нехай би вороги – не так жаль, але і вчорашні друзі, які підіймали догори руки, аби «виключити, заборонити, покарати». Лише вчора ви обіймали і цілували цю людину, співали йому дифірамби, а сьогодні… То де ви тепер, «добрі зрузі»? Певна, що Леопольд там, біля Господа, диригує небесним хором, а вас чорти варять у казанах зі смолою? Що ж, сказав Господь: «Воздасться кожному по ділах його».
Але незважаючи ні на що, «Гомін» жив, співав, брав участь в обрядових святах: колядки, щедрівки, веснянки, Івана Купала, обжинки, концерти. І всюди – величезна кількість вдячних глядачів. Україна була жива, вона гомоніла піснями «Гомону», і чекала волі… Велика місія «Гомону» в тому, що він, як перебендя, своїми піснями будив заснулий розум, будоражив душу, підіймав бурю емоцій і примушував більш-менш освічену людину задумуватися: «А що не так з нами, українцями? Чому ми сидимо в цьому совітському болоті і нічого не можемо змінити? А чи не хочемо?»
Пригадалося: після приїзду з Москви я познайомилася з відомим українським істориком Оленою Компан, дружиною письменника Івана Сенченка. На моє запитання: «Чому ми так живемо: боїмося своєї мови, культури, пісні… » ця красива і мудра жінка відповіла:
– Тому, Галино, що ми не маємо своєї національної еліти. У нас вона була, але більша частина її була знищена революцією; потім був голодомор, а далі – репресії. Закінчила все війна: перші загинули, останні стали першими. То як ми можемо жити?
На мою думку, «Гомін» своєю піснею, своєю діяльністю збирав і вирощував ті тендітні паросточки нової національної еліти. І в цьому, безперечно, його висока заслуга перед українським народом.
Друге народження хору принесла незалежність України: ці роки стали роками найвищого злету хору. Дуже часто, їдучи ввечері з роботи, в метро чуєш українську пісню – це хористи «Гомону» повертаються з репетиції. Люди зупиняються, забувають свої щоденні клопоти, прислухаються, обличчя їхні стають добрішими і світлішими. Така сила народної пісні!
І ще одне: років двадцять тому спускаючись донизу на ескалаторі метро Хрещатик почула голос сопілки. На зустрічному ескалаторі стояв Леопольд і грав… Грав так натхненно, що мені здалося, що то Лукаш грає для Мавки свою пісню кохання. Я не зустрічала його вже кілька років: він постарів, був зовсім сивий, але той самий молодечий запал в очах, коли він зустрівся зі мною очима, та ж магія рухів, та ж само чарівна мелодія, від якої стискалося серце і хотілося плакати. За чим? За молодістю, за любов’ю, за втраченим щастям…
Відтоді я часто слухала його сопілку в метро. Божественна мелодія пливла по ескалатору, відбивалася від високого склепіння, спадала дивними звуками донизу і залишалася жити сама по собі навіть тоді, коли її творець був уже нагорі. Люди повертили голови на ті звуки, хтось посміхався, хтось витирав сльози, але не було жодного байдужого…
Уже шість років, як Леопольд – людина-таїна і людина-пісня – дивиться на нас із інших світів. Але часто в метро мені вчуваються звуки його сопілки. Гадаю, вони заблукали і досі шукають свого сопілкара…
© Галина Марчук