Wednesday May 25, 2022

Найголовніше на війні – поважати солдата!

Голова Всеукраїнської громадської організації «Об’єднані війною. 90-й батальйон» Віталій Баранов:

«Найголовніше на війні – поважати солдата!»

Коли на Україну посягнув агресор, тисячі добровольців вирушили на захист Батьківщини – одним з них став підполковник запасу Віталій Баранов

Він залишив улюблену справу, люблячу родину та за покликом серця пішов на війну — боронити державу і її народ від російських окупантів. Він не вважає себе героєм і не любить коли його називають «Кіборгом». Двічі нагороджений орденом Богдана Хмельницького — ІІ і ІІІ ступенів, колишній комбат героїчного 90-го окремого аеромобільно-десантного батальйону Десантно-штурмових військ розповів Ukraine to NATO про те, як пов’язав своє життя з військом і пишається цим, як майже з Майдану вирушив на Донбас, як навчав десантників не падати духом і бити ворога та як в найтяжчі часи його підлеглі вистояли там, де не витримав бетон Донецького аеропорту.

ПРО ВИБІР ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ТА СЛУЖБУ В АРМІЇ

— Віталій Анатолійович! Ви в минулому кадровий офіцер, тож розкажіть, чому вирішили пов’язати своє життя з військом?

— В моїй сім’ї ні батько — Анатолій Миколайович, ні мати — Емілія Григорівна ніякого відношення до війська не мають, але мій дід — Кузьменко Григорій Артемович, якого у 1938 репресувала радянська влада, в минулому був офіцером ще царської армії і мав високі нагороди — два Георгіївських хрести. Тобто давня династія офіцерства в родині існує.

Мій батько працював начальником підприємства «Вибухопром» на кар’єрі в місті Коростишів і його справа мені дуже подобалась. Я досить часто виїздив разом з татом на підриви і це захоплююче дійство з кожним разом мене все більше причаровувало та зацікавлювало. Це зіграло свою вагому роль в подальшому  у виборі мною військового вишу. Я обрав  Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище імені маршала інженерних військ В. К. Харченка. 

Загалом не секрет, що у радянські часи пропаганда служби в армії і почесного обов’язку громадянина захищати свою державу працювала досить потужно. Служба в армії вважалася почесною. Для цього створювалося багато художніх фільмів з патріотичної армійської тематики, уроки початкової військової підготовки в школах також робили свій вагомий внесок. Одним з тих, хто після закінчення школи, не вагаючись і свідомо обрав службу у війську, став і я.

Потрапивши до військового вишу я на сто відсотків зрозумів, що це саме те, чого я хотів. У мене не було жодного розчарування у своєму виборі професії. Звісно було не легко, але у нас, у вчорашніх школярів, виховували почуття зібраності. Пригадую тяжкі марш-кидки, де «один за всіх, всі за одного», адже зараховувався не результат першого, хто прийшов до фінішу, а результат всього взводу. І тому ми, ті, хто сильніший, допомагали слабшим. Так виховувався дружній армійський колектив. Вважаю, що навчання у військовому училищі, це найкращий період мого життя, адже в цей час я сформувався як особистість.

— І, мабуть, як офіцер-професіонал інженерно-саперної справи? 

— Саме так. Нас навчали військово-інженерній справі найкращі офіцери і ми брали від них все, що може знадобитися під час військової служи. На той час  Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище серед двох інших — Калінінградського вищого інженерного та Тюменського вищого воєнно-інженерного командного училища — користувалося найбільшою популярністю, а його випускники вважалися найбільш підготовленими в професійному плані.

Але навчання навчанням, а реальна служба у війську від молодого лейтенанта вимагала набагато більшого. Потрібно було в короткий термін від теорії перейти до практики. Потрібно було підвищувати свій професіоналізм. Вважаю, що і нині нічого не змінилося. Випускники військових вишів саме у військах стають справжніми офіцерами.

Найкращими вчителями у військах у мій час, як для солдата, так і для молодого офіцера були «прапорщики». Це мудрі досвідчені «дядьки», які проходили службу на посадах інструкторів і старшин, навчали як працювати з інженерною технікою та підказували тонкощі роботи з особовим складом. Нині роль «прапорщиків» повинні виконувати сержанти, але, на мій погляд, ця ланка зараз не дуже ефективно працює з особовим складом. Як завжди, все покладається на офіцерів. Тож вважаю, що до стандартів НАТО у цьому питанні нам ще далеко. Потрібно «нарощувати» «сержантський корпус».

— Взагалі чи були задоволені роками служби у війську? І як зустріло цивільне життя після того як Ви звільнилися з армії? 

— Як кажуть: «поганий той солдат, який не мріє стати генералом». Так сталося, генералом я не став. Але остання моя посада перед звільненням — заступник командира з озброєння окремої частини — і я цим досі пишаюся. 

Загалом грандіозних планів будувати військову кар’єру було багато. Але після того, як розпочалася розбудова Збройних Сил України, а надалі їх реформування, служити у війську мені ставало все важче. Основна причина — це не бачення перспектив і відчуття непотрібності такій армії, в якій все розвалювалося. Адже починаючи з 90-х років розпочалось масове руйнування армії. У той час перестали виділятися кошти на бойову підготовку, і навіть тривалий час затримували виплату грошового забезпечення офіцерському складу. Страждали не лише ми, а й наші родини. Особовий склад займався «показухою» та прибиранням територій. Морально мені було дуже огидно на все це дивитися, я не хотів бути учасником такого процесу. Тому у 2004 році, потрапивши під «скорочення», я прийняв рішення звільнитися з лав Збройних Сил. Тож у званні «підполковник» і з вислугою 20 календарних років я відправився на «заслужений відпочинок». Але відпочивати було ніколи, потрібно було працювати надалі.

Того, що мене якось не так зустріне цивільне середовище, я не боявся, адже я військовий інженер. Розпочав із того, що став начальником сервісної служби зі спеціальної техніки столичного підприємства «Станкомплект». Далі були інші підприємства та підвищення. Працював начальником з продажу. Скажу так, цивільне життя не чекає жодного військового, але якщо ти «профі», ти завжди знайдеш «свою нішу», відчуєш себе потрібним і будеш отримувати задоволення від нової роботи. 

Ось сьогодні я отримую колосальне задоволення від роботи на посаді заступника Голови Всеукраїнської громадської організації «Товариство сприяння обороні України». Я відчуваю себе потрібним і, головне, дотичним до захисту держави.

 

ПРО ПОЧАТОК ВІЙНИ НА СХОДІ 

— Говорячи про захист держави, скажіть Ваша війна розпочалася на сході держави, чи ще з Майдану під час Революції гідності?

— Я був активним учасником Майдану. Допомагав «Афганській сотні» і «Офіцерському корпусу». Щовечора після роботи я разом з побратимами відстоював наші з вами права на свободу.

Російська агресія на сході України не залишила мене байдужим, і як офіцер, як українець і як патріот, забажав стати на захист своєї землі. Але на той час у 2014 році проводилася тотальна мобілізація, військові комісаріати були переповнені особовим складом, тими, хто йшов воювати за бажанням як і я. 

Спочатку мені відмовили у моєму бажанні і не відновили у війську, посилаючись на те, що за такими, як у мене військово-обліковими спеціальностями, немає потреби. Мене це збентежило ще більше. Як це під час бойових дій непотрібні підготовлені військові інженери? Я почав «стукати у різні двері», телефонував на «гарячі лінії» як Міноборони так і Генерального штабу з проханням призвати мене, адже відчував себе потрібним на цій війні. Та, на превеликий жаль, нічого не спрацьовувало. 

Як не дивно, але моєму призову і поверненню назад до війська посприяв «дзвінок другу». Мій старий товариш, військовий інженер, а на той час діючий офіцер запропонував мені, «підполковнику запасу», посаду «старшого лейтенанта» — командира інженерно-саперного взводу 90-го окремого аеромобільно-десантного батальйону. Я не вагаючись погодився, адже справа не в посадах, а в бажанні захищати рідну землю. Та коли прибув до батальйону, виникли проблеми з тим, що мене, як «підполковника», згідно всіх кадрових норм не можуть призначити на посаду, яка на два ранги нижча. Але дійшло до того, що шляхом внутрішніх переміщень офіцерів на посадах в батальйоні, мене призначили на «капітанську» посаду — помічником командира з оперативного забезпечення. Так я потрапив до війська і розпочав підготовку до бойових дій свого інженерного підрозділу.

— Хто були Ваші підлеглі? Це були фахівці інженерної справи. Чи їх потрібно було навчати з «нуля»?

— Звісно, що ніхто з бійців нічого не тямив в інженерній справі. Якщо говорити відверто, то весь 90-й батальйон був сформований з добровольців і мобілізованих. Кадровими офіцерами були лише я і командир інженерно-саперного взводу. Інші взагалі не мали ніякого відношення до військової справи. Довелося у найкоротші терміни під час бойового злагодження на полігоні навчати особовий склад всьому тому, що знав. 

Але зважаючи на те, що Житомирський полігон не мав можливостей для якісної підготовки інженерів я готував свій взвод на території 95 аеромобільної десантної бригади, на базі якої був сформований наш батальйон. 

Але найголовнішим полігоном і школою для виживання для всіх нас стала війна. Саме під час бойових дій і бійцям, і нам, офіцерам, доводилося навчатися на практиці воювати і виживати.

 

— Ваше псевдо «Біба» — як воно з’явилося? 

— Це псевдо переслідує мене ще зі школи. Я в шкільні роки добре грав у футбол і один з улюблених футболістів Київського «Динамо» 50-60 років у мене був Андрій Андрійович Біба. Тож, зважаючи напевно на це, члени моєї команди охрестили мене «Біба». Далі це псевдо перейшло разом зі мною і до військового училища і закріпилося на роки.

Тож, коли перед початком бойових дій за всіма військовослужбовцями почали закріплювати позивні у вигляді набору цифр, я сказав, що моїм позивним будуть не цифри, а «Біба». Ось так і сталося.

 

ПРО ОБОРОНУ ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ ТА КІБОРГІВ

— В подальшому, у самі буремні часи, Вам, військовому інженеру, довелося командувати 90-м аеромобільно-десантним батальйоном. Можете розповісти про те, як воно — командувати десантниками, які тримали оборону в «найгарячішій точці» Донбасу — Донецькому аеропорту?

—  Потрібно розуміти, що за час попередньої військової служби я пройшов всі щаблі командирських посад. Був взводним, ротним, командиром батальйону і заступником командира частини з озброєння. Тому як керувати особовим складом, як вирішувати завдання, у мене питань не виникало.

Після призначення мене комбатом бойових десантників я розумів, що мій авторитет перед ними залежить від мене самого. Адже на війні «брати на арапа» не проходить. Це лише в тилу на молодих солдатів — вчорашніх школярів можна накричати і вони, лякаючись, почнуть щось виконувати. А на війні, щоб командувати бойовим підрозділом, потрібно мати авторитет. Щоб мати авторитет, потрібно робити виважені кроки і давати грамотні накази, щоб бійці зрозуміли, що ти справжній командир та почали тебе за це поважати.

Мушу сказати, що на початку було важко. Адже мій досвід служби в інженерних військах хоч і вагомий, але я добре знався лише на техніці і озброєнні свого роду військ. Так само суттєво різнилися тактики ведення бою десантних військ і інженерних. Довелося швидко вивчати техніку і озброєння, все що було в батальйоні, а це — гаубиці, міномети різних видів і калібрів та багато іншого. Раніше я мав справу лише з мінами і створенням фортифікаційних споруд, налагодженням переправ і таке інше. Тут же потрібно було розумітися як на стрілецькій зброї, так і на важкому озброєнні та тактиці ведення бойових дій.

Навчався у десантників всьому тому, чому вони вміли робити краще за мене. Але і я їх навчав інженерному ділу і наголошував на тому, що земля — це єдиний засіб, який може врятувати їм життя. І згодом вони зрозуміли мої настанови, і погодились з тим, що «лопата на війні — це твій найкращий товариш». Адже ніщо так не захистить солдата від вибуху снаряду як його окоп. Дуже мало ймовірностей, що снаряд потрапить саме у твій окоп, а от інші споруди можуть більш вірогідно постраждати від прямого попадання і навіть осколків. До мене десантники діяли інакше — захоплювали будівлю і в ній займали оборону. Та я пояснив, що одного влучання снаряду в цю споруду, буде достатньо аби зробити небоєздатним цілий підрозділ. Тому навчав будувати лінію оборони, копати окопи, а надалі з’єднувати їх між собою траншеями і бліндажами.

Та головне, що я застосував у підході до десантників, це турботу та повагу до кожного солдата. Це означало щоденне спілкування, під час якого я пробував «достукатися» до кожного, щоб знати їхні проблеми і потреби, знати чи все в них гаразд у відносинах з рідними і багато іншого. Найголовніше для командира на війні, та й не тільки на війні — це поважати солдата!

— Ви на власні очі бачили і героїзм і відчайдушність, втрати і каліцтва, чи зламувався дух десантників після тяжких боїв та потрапляння в полон до ворога?

— Хочу сказати, що у 2015 році я прийняв командування батальйоном в час, коли особовий склад був дуже морально і психологічно подавленим. Адже в період з 18 по 21 січня загинуло 25 бійців нашого підрозділу і більше десяти потрапили в полон до проросійських найманців. Бійці були розгублені і пригнічені такою обстановкою. Тож потрібно було з ними працювати, виводити з цього критичного стану та налаштовувати на подальшу боротьбу. Метод у мене був простий — я особистим прикладом показував побратимам, як потрібно воювати. Брав до рук зброю і вирушав з ними на передові позиції. Обладнував передові спостережні пункти. Сідав за кермо автомобіля і вирішував питання забезпечення передових груп та брав участь у евакуації підбитої ворогом техніки. Постійно був в окопах і спілкувався з кожним солдатом, дякуючи їм за стійкість і мужність. Тим самим показуючи, що комбат не заховався в штабному бліндажі, а знаходиться з ними на «передку». Це і спрацювало. Мої десантники піднялися духом і давали в подальших боях ворогу «таких чортів».

Щодо відчайдушності і героїзму, то мушу сказати, що хлопці просто виконували бойовий наказ. Дійсно були такі, хто героїчно просився в Аеропорт, але були і ті, котрих я відсторонював від бойового завдання бачачи, що на той час воїн не готовий морально його виконувати.

Всі вони знали, що потрібно вирушати на ротацію і змінити своїх товаришів які утримували Донецький аеропорт. Тому кожен свідомо йшов виконувати бойову роботу, героєм кожен з них ставав вже пізніше та,  на жаль, хтось посмертно.

І це саме найтяжче, як для командира, і як для людини втрачати своїх підлеглих. Коли хтось не повертався із завдання живим, я відчував свою провину. Я докоряв собі постійно тим, що можливо якби я відправив когось іншого замість того, що загинув, то міг би зберегти їх живими. 

 

— Як Ви особисто ставитеся до того, що всіх, хто героїчно утримував Донецький аеропорт прозвали «Кіборгами»? Ви себе таким вважаєте?

— Мої бійці пишалися цим прозвиськом: «от ми Кіборги, крута назва». Я особисто себе «Кіборгом» не вважаю і завжди був противником цієї назви по відношенню до своїх підлеглих. Адже кіборг — це технічний механізм, який зробила людина для виконання якихось обмежених операцій. Цей механізм не здатен думати, він діє лише за запрограмованими алгоритмами. А я людина, яка здатна думати і приймати самостійно рішення, я не робот, який буде діяти по закладеній в нього програмі. Саме тому я і не сприймаю цю назву. Але якщо вона вже прижилася в народі, то куди подінешся.

 

ПРО УКРАЇНУ ТА НАТО 

—  Представники армій держав-членів НАТО кажуть, що в українського війська, яке воює, є чому повчитися. На Вашу думку, який досвід ми можемо передати своїм партнерам та чому навчити?

— Перше чому ми самі навчилися — це веденню бойових дій у «гібридній війні». Передавати цей досвід іншим арміям можливо і корисно, адже у такій війні жодна з країн-членів НАТО не брала участь. Та потрібно розуміти, у нас різні тактики з арміями інших країн, і саме головне — це озброєння, від якого якраз і залежить результат бойових дій. Адже неможливо порівнювати армію США і Українську армію. Але навчатися один у одного ніхто не забороняє. Українські військові підрозділи поступово досягають сумісності з колегами по НАТО, і під час спільних міжнародних навчань діляться також власним бойовим досвідом.

НАТО — це військово-політичний блок, членом якого наша країна намагається стати. Але вважаю, що непотрібно в нашому війську, як і в інших сферах держави, все на сто відсотків стандартизувати під чийсь зразок. Ми нація, яка має власні цінності, які набагато вищі європейських. Давайте будемо розвивати своє, те, що нам всім притаманно, а не шукати щось захмарне і неосяжне.

 

— Якщо не стандарти НАТО, то можливо підкажете власну методику зміцнення обороноздатності держави?

— В першу чергу ми повинні виховати в українських громадян почуття патріотизму до своєї землі і Батьківщини. Тоді кожному буде в радість стати на захист цих цінностей, які з малечку кожному будуть до душі.

Я і раніше, і сьогодні на всіх рівнях порушую питання про те, щоб запровадити в державі механізм підготовки громадян до захисту України. Вважаю, що потрібно ще з шкільної парти відправляти молодь — юнаків і дівчат — на три місяці військової підготовки. Саме за цей час, під час посиленої військової підготовки можна буде зрозуміти, чи готова людина до подальшого проходження військової служби. Такі курси підготовки стануть у нагоді молоді для самовизначення та набуття необхідних знань вмінь та навичок. І лише після закінчення такого курсу підготовки можна дозволяти молоді вступати до військових вишів. Адже молодь зрозуміє, чи їхня це справа служити у війську, чи пов’язувати себе на все життя з армією.

Якщо переглянути сьогоднішню статистику  популяризації військової служби серед молоді, стає сумно. Про це говорять цифри: до військових ліцеїв вступає висока кількість юнаків і дівчат, а після їх закінчення врази менша кількість ліцеїстів обирають вступ до військових вишів. 

Якщо говорити про випускників військових вишів, ситуація не краща. Після закінчення першого контракту, прослуживши 5 років у військах, звільняється добрий відсоток молодих офіцерів, інша частина звільняється після другого контракту, служити залишаються одиниці. Тож можливо потрібно замислитися над тим, ким ми сьогодні комплектуємо Українське військо. Армії потрібні свідомі громадяни з чіткою позицією і бажанням віддано служити своїй Батьківщині.

Також говорячи про безпеку і оборону держави, я ще з 2015 року постійно наголошую на тому, що необхідно змінити систему бойової підготовки військових підрозділів діючих частин і частин резерву та Територіальної оборони з полігонної на прикордонну. 

Що це таке? Поясню. У нас в державі мільярди гривень «викидаються на вітер» при побудові Проєкту «Стіна» — роздільного бар’єру уздовж суходільного кордону України та Російської Федерації. Нині готовність Проєкту, який планувався до здачі у 2025 році, оцінюється у 40%. Тай на стіну цей об’єкт зовсім не схожий, це я вам заявляю як інженер зі стажем. Та при цьому нас залякують, що ворог ось-ось піде в наступ. І, як  військовий, я не відкидав би таку вірогідність. І якщо так станеться? Тоді, що? У нас ця ділянка кордону зовсім не захищена. А українсько-російський кордон є найдовшим у Європі, довжиною майже 2 тисячі кілометрів сушею.

Тому я і пропоную на час військових навчань, щоб бойові частини не «рили» дарма військові полігони держави, направляти їх на кордон з Російською Федерацією, де вони поряд з нарощенням бойової майстерності в обороні, будуть вдосконалювати свої вміння в побудові фортифікаційної мережі. Кожній бригаді повинен бути виділений напрямок, де вона для підпорядкованих сил і засобів, буде будувати мережу фортифікаційних споруд. Військові частини за час навчань мають відпрацювати надійну ешелоновану оборону держави на цьому напрямку. А відповідна державна комісія прийме у військових ці об’єкти і зафіксує їх ефективність та фінансові затрати.

Якби ми цю роботу розпочали ще у 2014 році, ми б уже мали вздовж цього кордону надійну оборонну фортифікаційну систему. Вважаю, що окрім бойових частин, свою бойову майстерність на базі цих фортифікаційних споруд можуть відпрацьовувати  і підрозділи територіальної оборони, і резерву. І це було б і доречно, і ефективно. Але, на жаль, мене не чують і почути не бажають.  Ніхто не хоче зрозуміти, що поряд з отриманням практичного навику військовими підрозділами, буде зміцнений державний кордон та обороноздатність держави. Розуміючи це Російська Федерація тоді вже тричі подумає перед тим, як приймати рішення про наступ. 

 

ПРО БЕЗПЕКУ ДЕРЖАВИ

— Сьогодні Ви працюєте у Товаристві сприяння обороні України. Скажіть, наскільки відчутна робота вашої організації в регіонах? Як саме Ви та Ваші колеги сприяють зміцненню Збройних Сил і Територіальної оборони в областях?

— Представники Товариства сприяння обороні України на всіх рівнях сектору безпеки і оборони доносять те, що ми, як найбільша Громадська організація в державі, яка має представництво в кожному районному центрі країни, готові надати матеріальну базу і приміщення для підготовки підрозділів Територіальної оборони. Наголошуємо також на тому, що наші представники готові співпрацювати з державою та сприяти підняттю престижу військової служби і патріотичному вихованню молоді. Знову ж таки, на превеликий жаль, нас не чують. Кожен хоче бачити чомусь в цьому свій інтерес.

Я особисто тричі представляв організацію на засіданнях Ради національної безпеки та оборони України, де наголошував про те, що ми відкриті і готові до співпраці. Давайте розпочнемо цю важливу в першу чергу для безпеки держави роботу. Але знову тиша.

Поряд з цим потрібно розуміти, що наша організація не фінансується за державні кошти. Вдається заробляти самостійно за рахунок здачі в оренду приміщень, проведення занять з автомобільної підготовки і іншого.

 

ПРО ВЕТЕРАНІВ ТА ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

— Поряд з цим Ви сьогодні очолюєте Всеукраїнську громадську організацію «Об’єднані війною: 90-й батальйон». Якою була мета створення організації? Ваше невеличке «військо» розгорнуло «великий фронт» патріотичної роботи в столиці. Хто є членами організації і якими благородними справами вони славляться? 

— Бажання створити таку Всеукраїнську організацію у жовтні 2017 році виникло не в мене, а у багатьох моїх побратимів, які на той момент повернулися з війни і мали бажання просто збиратися в колі своїх друзів — бойових товаришів. Першочергово якоїсь великої цілі ми не ставили перед собою. Кожен з нас не мав досвіду громадської роботи, тому нас вчив час і обставини, з якими ми всі стикалися у повсякденному житті, як ветерани.

Згодом ми зрозуміли, що наша ветеранська організація дуже потрібна тим, хто повертається з передової у цивільне життя. Майже кожен воїн після повернення з бойових дій додому, потребує моральної підтримки і психологічної реабілітації. Але ніхто краще за побратима не може так правильно і тонко підказати як діяти у тих чи інших обставинах. Поради і настанови інших людей можуть викликати і агресію, і нерозуміння, а от добре слово і мудра порада друга налаштовують на правильні дії.

По-друге, ми всі роки існування організації приділяємо важливу увагу патріотичному вихованню молоді. Молодь — це наше майбутнє, це ті, кому ми маємо «передати нашу зброю», передати свої знання і вміння для того, щоб вони, як і ми, любили свою Україну, і як ми віддано її захищали.

Також ми не залишаємо в біді своїх побратимів, котрі отримали поранення і потребують нашої підтримки і допомоги. Адже держава видала їм одноразову грошову допомогу і тепер мало приділяє уваги цій категорії ветеранів. А ми з ними постійно. Підтримуємо у лікуванні, реабілітації, надихаємо у поверненні до повноцінного життя. І це дійсно працює. 

Маючи регіональні осередки так само постійно знаходимо час для рідних і сімей наших бойових товаришів, які віддали за Україну своє життя. Представники організації відвідують їх та надають допомогу у вирішенні усіляких проблем.

У складі організації потужна команда волонтерів, тих, хто був поруч з нами на війні і всіляко допомагав. Сьогодні вони з нами продовжують боротися за права ветеранів в судах та допомагають матеріально членам організації, котрі нині на передовій виконують бойові завдання у складі Операції об’єднаних сил, а також пораненим воїнам-ветеранам.

Загалом до складу організації може увійти не лише представник 90-го батальйону. Наші «двері відчинені» для всіх бажаючих з інших підрозділів і військових частин.

— Гартуючи молодь до захисту держави, Ви та Ваші побратими ведете не лише роз’яснювальну роботу. Відомо, що члени організації проводять літні патріотичні табори. Чому навчаєте молодь та які методи використовуєте у вихованні патріотів?

— Проведення таких патріотичних таборів засвідчило, що вони потрібні не лише молоді, а й нам — ветеранам. Мої хлопці, котрі працювали з молоддю в ролі інструкторів, змінювалися в кращу сторону як морально, так і психологічно. Людина після тяжких бойових дій, потрапляючи у дитяче середовище, починає зовсім по іншому сприймати світ. Ветеран розуміє, за що він воював, він бачить, як на його очах малеча хоче займатися військовою справою і закохана в Україну так само, як і він. Табори стали своєрідним місцем реабілітації наших хлопців. І ми направляємо їх працювати з дітьми на ротаційній основі.

По-друге, молодь також з особливою увагою ставляться до інструкторів-ветеранів. Коли вони дізнаються, що їх навчають справжні герої, повага зростає втричі, як і бажання навчитися чомусь у такої авторитетної людини.

Тому, основна мета таких таборів — реабілітувати ветеранів і налаштувати патріотично молодь. Ми, ветерани, намагаємось сьогодні докласти максимальних зусиль аби донести до молоді почуття патріотизму. Адже мені здається, що у порівняння з 2014-2015 роками ми сьогодні втрачаємо те, що мали. Молодь не бажає цікавитися ні армією, ні подіями на сході, ні державою загалом. 

Цього ми не можемо допустити. Вважаю, що громадському ветеранському сектору терміново потрібно об’єднатися разом з державою навколо основної мети — проведення Всеукраїнської патріотичної роботи з молоддю та юнацтвом. Повинна бути Державна програма патріотичного виховання, в рамках якої і держава, і ветеранські організації будуть вести наполегливу роботу у вихованні патріотів України.

Бажано започаткувати в кожному регіоні Ресурсні центри з патріотичного виховання. Колективами цих центрів повинні стати патріоти — ветерани АТО/ООС, які зможуть організувати так роботу, щоб вона була відчутна у найвіддаленіших куточках нашої держави. Адже якщо з молоддю в обласних і районних центрах ще хтось працює, то в селах ця робота повністю «згасла». 

Я прихильник того, щоб для експерименту в одному з районних центрів України забрати ставки заробітної плати у бездіяльних викладачів предмету «Захист України» і направити ці кошти на зарплатню чотирьом-п’яти ветеранам-патріотам, які зможуть організувати ефективну роботу Ресурсного центру. Чітко знаючи своє завдання і розуміючи його важливість, представники Центру зможуть спланувати навчальний час і проведення уроків від міста до села. Вони будуть мати і навчально-матеріальну базу, а головне — у них є практичні знання щодо предмету та патріотичний настрій.

Це лише потрібно запровадити і ми відчуємо суттєвий результат. Адже сьогодні не всі вчителі взмозі передати ті знання, які необхідні молоді для подальшого захисту держави, і тим паче — виховати патріота. Тому держава повинна підтримати нові підходи до патріотичної роботи.

Олександр Бірченко

Back to Top