Міжнародні зобов’язання України у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків

Принцип рівності є одним з основоположних для функціонування будь-якої демократичної та цивілізованої держави. Наприклад, всі країни Євросоюзу, більшість з яких також є членами НАТО дотримуються принципу, що вся діяльність ЄС спрямована на усунення нерівності та сприяє досягненню рівності між чоловіками та жінками. Україна, яка отримала статус кандидата на членство в Євросоюзі, повністю розділяє цей принцип. Загалом Україна підписала та ратифікувала понад 30 основоположних міжнародних документів у сфері забезпечення гендерної рівності та запобігання насильству щодо жінок.

Одним з головних міжнародних документів щодо рівних прав будь-якої людини є Загальна декларація прав людини. Вона була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В Декларації наголошується, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи без огляду на стать.

Серед інших найважливіших міжнародно-правових документів, які були прийняті ООН та стосуються конкретних прав жінок, є наступні:

Конвенція про політичні права жінок 1952 року;
Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 року;
Конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 року та Рекомендація до неї 1965 року;
Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 року;
Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року (CEDAW);
Декларації про викорінювання насилля щодо жінок 1993 року;
Пекінська Платформа Дій та Пекінська декларація 1995 року;
Декларація тисячоліття ООН 2000 року;
Цілі сталого розвитку 2016-2030 (Порядок денний для сталого розвитку – 2030) тощо.

Також необхідно згадати про Конвенцію Міжнародної організації праці про дискримінацію в галузі праці та занять № 111 – вона була прийнята у 1958 році, а Україна ратифікувала її понад 60 років тому – 4 серпня 1961 року.

Одним із основних міжнародних інструментів у сфері прав людини в рамках системи договорів ООН є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW). Саме вона вважається базовим документом для реалізації принципу гендерної рівності для країн, які її ратифікували. Україна ратифікувала цю Конвенцію ще 12 березня 1981 року та як держава взяла на себе правові зобов’язання з виконання положень Конвенції на практиці.

В умовах повномасштабної війни, яку розв’язала Російська Федерація, для України особливе значення має Декларація про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів. В цьому документі наголошується, що всі форми репресій і жорстокого, нелюдського поводження з жінками та дітьми, включаючи руйнування житла і насильницьке вигнання з місць проживання, що здійснюються воюючими сторонами в ході військових операцій або на окупованих територіях, вважаються злочинними.

І дійсно – жінки непропорційно більшою мірою потерпають через воєнні конфлікти. При цьому жінки непропорційно меншою мірою представлені в процесах ухвалення рішень та проведення мирних перемовин. Тому у 2000 році ООН прийняла Резолюцію 1325 «Жінки. Мир. Безпека». Ухваленням цього документу Рада Безпеки ООН наочно продемонструвала, що вважає за необхідне використовувати досвід жінок під час розв’язання конфліктів, відновлення миру, захисту жінок від гендерно зумовленого насильства.

Окремо треба згадати Четверту всесвітню конференцію зі становища жінок, яка пройшла в Пекіні у вересні 1995 року – цей захід, на якому були присутні 17 тисяч делегатів з 189 країн, поклав початок новому етапу міжнародної діяльності з питань розвитку стандартів гендерної рівності.

На конференції були прийняті фундаментальні історичні документи – Декларація і Платформа дій, в яких чітко викладена стратегічна програма утвердження гендерної рівності. Пекінська Платформа дій підтвердила, що права жінок і дівчат є складовою та невід’ємною частиною загальних прав людини і запропонувала низку конкретних заходів із забезпечення дотримання цих прав. Для України реалізація Пекінської платформи дій важлива в контексті побудови ефективної системи протидії насильству, у тому числі й домашньому.

І ще про один з основних міжнародних документів у гендерній сфері – Стамбульську конвенцію. Як відомо, 11 травня 2011 року у Стамбулі була прийнята Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, або так звана Стамбульська конвенція. Цей документ має істотний вплив на розвиток європейського та міжнародного права у сфері ґендерної рівності. Україна підписала цю Конвенцію ще у листопаді 2011 року, але її остаточна ратифікація відбулася лише нещодавно – 20 червня Верховна Рада проголосувала, а 21 червня Президент України Володимир Зеленський підписав Закон про ратифікацію Стамбульської конвенції.

Отже, на сьогодні Конвенцію підписали 45 країн та Європейський Союз, а ратифікували 36 країн.

Вона є першим міжнародним юридично обов’язковим актом, що стосується саме насильства щодо жінок та відкрита для будь-якої країни у світі щодо приєднання до неї. Також її можна вважати комплексним документом, що охоплює низку заходів із запобігання та протидії насильству і захисту його жертв. Революційність Конвенції полягає в тому, що насильство стосовно жінок визнається водночас і порушенням прав людини, і видом дискримінації, а також встановлює чіткий зв’язок між досягненням рівноправності між жінками і чоловіками та викоріненням насильства над жінками. Також Конвенція пропонує державам встановити кримінальну відповідальність за насильство щодо жінок і забезпечити за нього покарання. Якщо цей тезис пояснити на прикладі України, то у нас є кримінальні статті за насильство, але розписані вони не настільки широко та детально, як у Стамбульській конвенції. До того ж Конвенція надає країнам-учасницям юридичну базу, а також стратегії й заходи щодо протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству.