Усвідомити в чому сенс її життя, ця проста і скромна жінка з Черкащини, змогла у часи окупації Криму та з початком російської збройної агресії на сході України. З 2014 року її життя розділилось на «до» та «після»

 

­Без жодних вагань вона полишила комфортне і розмірене цивільне життя, розпочавши свою активну громадську та правозахисну діяльність на окремих територіях Донецької та Луганської областей, де на той час проводилась антитерористична операція.

За роки, що минули, її впізнають в усіх куточках України та майже в кожній військовій частині, адже саме ця тендітна жінка може собі дозволити фахово і «на рівних» розмовляти з військовим та політичним керівництвом різного рівня, вирішуючи болючі проблеми солдат і їхніх родин. Поряд з великою кількістю матеріальної і медичної волонтерської допомоги військовим вона поклала на себе тяжке завдання — боротися за право доступу людей до справедливості.

Щоденна тяжка правозахисна діяльність в секторі безпеки і оборони України, впродовж семи з половиною років, неодноразово була оцінена високими відомчими та державними нагородами на рівні керівництва оборонних відомств та правоохоронних органів. Наразі, відданість Альони Вербицької благій справі підтримав Глава держави, впровадивши своїм Указом, вперше в історії України, посаду радника — уповноваженого Президента з питань забезпечення прав захисників України та призначивши її на цю посаду.

Альона Вербицька розповіла журналу Ukraine to NATO про те, як їй вдається вирішувати проблемні питання людей в однострої, про її бажання створити в Україні цілісну систему військової юстиції та прирівняти її до західноєвропейських структур, а також про нелегку долю жінки, яка обрала для себе відповідальну місію служіння Українському народові.

 

— З початком російської агресії Ваше мирне та спокійне життя закінчилося — скажіть, що рухало Вами у перші дні війни та надихнуло розпочати активну громадську діяльність?

— Моя війна розпочалася з допомоги українським прикордонникам, які, перед відправкою на лінію розмежування з окупованим на той час Кримським півостровом, проводили підготовку солдат в навчальному центрі Державної прикордонної служби України, розміщеному в селищі Оршанець, що на Черкащині. Справа в тому, що іще у 2008 році, під час навчання в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького, зі мною в групі навчалися чотири офіцери-прикордонники. З того часу ми і почали товаришувати родинами — святкували й відпочивали разом, а також разом долали складнощі та підтримували один одного в горі.

І от з початком так званих «Кримських подій», коли моїх друзів направили на південний кордон нашої держави, я розпочала надавати всіляку допомогу та підтримку нашим прикордонникам.

Далі для мене розпочався Донбас… Коли на Маріупольському мосту були розстріляні українські прикордонники, я отримала справжній шок. Серед загиблих і поранених були мої друзі. У своєму житті намагаюсь ніколи не плакати і контролювати будь-яку ситуацію, але тоді в мене був такий стан, що я майже добу плакала. Я втратила друзів та знайомих мені людей і не могла цього сприйняти, адже знала їхні родини, їхніх малолітніх дітей і усвідомлювала всю глибину їхнього горя.

До цих подій я була абсолютно цивільною людиною і взагалі нічого не знала про армію. Для мене існували лише прикордонники які захищають кордон, бо там проходили службу друзі. А тут війна… армія веде бойові дії… гинуть люди… Як це…?

Коли провідувала в лікарні поранених на Маріупольському мосту прикордонників, дізналася з їхніх розповідей, що якби наші бійці мали кровоспинні медичні засоби і знеболюючі препарати, то багатьом можна було б врятувати життя. Молоді хлопці загинули від великих крововтрат і больового шоку.

До початку російсько-української війни та своєї участі в ній, окрім підприємницької діяльності, я іще була, як то кажуть «творчою людиною» (сміється — авт.) — робила квіти із холодної кераміки і навіть готувалася до авторської виставки своїх робіт. Але після того, що відбулося з моїми друзями прикордонниками, я терміново відмінила виставку і розпродала свої роботи, а на зібрані кошти придбала перші знеболюючі і кровоспинні препарати і джгути Есмарха (про існування турнікетів нам стало відомо лише з часом). Так я розпочала допомагати ліками і різним приладдям не лише прикордонникам, а й військовим частинам Збройних Сил України та військовим шпиталям. Перших півтора роки я займалася медичним забезпеченням, адже бачила на власні очі, наскільки воно є необхідним.

Та в процесі волонтерської діяльності я стикалася з тим, що виникали ситуації, коли командири «забували» про своїх бійців в шпиталях та зараховували багатьох до списків тих, хто самовільно залишив військову частину, що для військовослужбовців могло завершитись позбавленням волі.

Це все тому, що не було організовано мінімального діловодства з обліку особового складу. Довідки про поранення або не надавалися бійцям, а якщо хтось їх і виписував, то це було зроблено, як правило, вибачте за тавтологію, не правильно, адже мобілізовані військові медики не мали ні зразків, ні бланків. Тому паралельно з волонтерською діяльністю я майже з перших днів розпочала і правозахисну діяльність. Перші вісім осіб, яких мені довелося захищати, були військовослужбовці 14-го мотопіхотного батальйону «Черкаси». В той час, коли вони лікувалися у шпиталі, їх звинуватили у дезертирстві.

Довелося провести велику роботу аби врешті виправдати хлопців і довести їхню невинуватість. Один з них, напевно, не здогадується, як йому вдалося тоді вийти із складної ситуації. Це знаю лише я та ті його побратими, які вирішували цю проблему. Чоловік був тяжко поранений, переніс дві ампутації кінцівок, а тут йому ще й дезертирство «пришили». Але дякуючи нашим зусиллям, всі хлопці були виправдані, адже їм інкримінували те, чого в дійсності не було.

Так розпочалася моя армійська історія. Я надавала підрозділам комп’ютерну техніку, а разом з нею і зразки тих документів, які необхідно надавати військовослужбовцям під час поранення та отримання бойових травм. Пізніше вже був рівень бригад і спілкування про проблеми бійців на рівні командирів військових частин.

 

— Як ставилися до Вашої діяльності у військах? Як вдавалося виходити зі складних ситуацій та переконувати командирів?

— Взагалі на початку такої роботи мене, як і багатьох моїх колег по «волонтерському цеху», мало хто з командирів сприймав всерйоз. Я на них не спішила ображатися, а доводила свою правоту і в подальшому командири розуміли, хто я є і чим займаюсь. Напрацьовувалась взаємна повага та довіра, що значно полегшувало роботу та прискорювало вирішення проблемних питань.

Завжди писала свої доповіді з чіткими обґрунтуваннями тієї чи іншої проблеми. В цьому мені допомагало те, що до війни я вже мала декілька вищих освіт і могла розбиратися майже у всіх сферах всебічного забезпечення військових. Так до війни я мала справи з бізнес-проектами, які успішно реалізовувала самостійно і допомагала це зробити друзям. У нагоді стали і здібності менеджера. Певний час я була дотична до будівництва, а отже розумілася на питання якості будматеріалів та технологічних тонкощів будівельного процесу. Не погано зналася на питання обробки деревини. А також мала можливість працювала з буровим устаткуванням і це дало багато знань для роботи з військовою технікою. Певний час мала бізнес у сфері харчування, а це дало знан-ня щодо норм, термінів зберігання продуктів та отримання відповідних ліцензій. Розумінню військових питань сприяли звісно і юридична та психологічна освіти. Тож, поєднання зазначеного вище попереднього професійного досвіду та освіти було дуже дотичним і доречним, що дозволило із розумінням справи займатися і тиловим забезпеченням, і логістикою, і матеріально-технічними питаннями, контролювати будівництво й облаштування постійних пунктів дислокації військових частин, наметових містечок на полігонах та фортифікаційних споруд на лінії зіткнення.

З перших днів було чітке відчуття того, що я маю бути поруч з військовими, допомагати та сприяти якнайшвидшому вирішенні їхніх проблем. Під час кожної доповіді і вивчення проблемного питання та його вирішення, додавався досвід. За моїми підрахунками на кінець 2018 року мною було опрацьовано близько 20 тисяч звернень. Їх напрямок був досить різноплановий і багатогранний. Це стосується і питань харчування військових, і медичного забезпечення, і нестатутних відносин, і неналежного оформлення травм та поранень, і речового забезпечення та багато іншого.

І якщо ти допомагаєш вирішувати ці питання солдату, то ти мимоволі розумієшся у всіх проблемних питаннях, з якими він стикається під час своєї служби у війську.

 

— А коли Ви зрозуміли, що під час війни питання правового захисту військовослужбовців є конче важливим?

— Співпрацюючи з військовими, я знала весь спектр їхніх проблем. Також знала, що кошти на вирішення багатьох із них виділяються державою, але на жаль не завжди вчасно або ж не в повному об’ємі доходять до тих, хто їх потребує. Завдячуючи військовим журналістам, у 2015 році мені вдалося зустрітися на той час з Головнокомандувачем Збройних Сил України генералом армії Віктором Муженко та донести до нього суть проблемних питань, розповісти про шляхи їх вирішення, а головне — домовитись про подальшу співпрацю.

На цю зустріч я прибула рано вранці і мені помічники визначили на бесіду лише п’ять хвилин, адже далі мала відбутися якась важлива нарада. Але як виявилося, наша зустріч стала необхідною обом сторонам, і в результаті ми спілкувалися більше сорока хвилин. Під час нашої бесіди Головнокомандувач зрозумів наскільки важливі питання я порушила і тому, не роздумуючи довго, погодився на моє прохання призначити мане своїм радником на громадських засадах з питань захисту прав військовослужбовців. З Генеральним штабом я пропрацювала майже два роки і ми разом встигли вирішити безліч важливих питань в правовому полі. Далі у 2017 році проблемами військових я розпочала займатися на рівні Адміністрації Президента. В сфері моєї відповідальності були всі питання, як я це називала: «Радник по всіх незрозумілих питаннях від берць до БТРів». Завдяки високому рівню посади, я отримала можливість розв’язувати проблеми не лише  Збройних сил України, а й  всього сектору безпеки і оборони України. Звісно значно зріс і обсяг роботи і коло проблемних питань, які потрібно було вирішувати.

В 2019 році була призначена радником Генерального прокурора України та радником Міністра оборони України. В 2020 році розпочалась співпраця вже з Офісом Президента України і мене було призначено радником заступника Керівника Офісу Президента України.

Змінювались посади, але незмінним був мій напрям діяльності — захист конституційних прав та законних інтересів наших Захисників. Я захищала права тих, хто захищає наше мирне життя.

На жаль, не завжди було розуміння у влади важливості моєї роботи. Багато моїх ініціатив так і лишалось не реалізованими. Через багаторічне ігнорування проблем людей в попередні роки війни, сьогодні, обсяги звернень до Офісу Президента лише збільшилися, адже суспільство спостерігає реальні кроки влади та політичну волю Президента щодо реформ в сфері захисту прав людини. Багато роботи, багато різнопланових питань, не вистачає часу, ритм напружений. Але я люблю свою роботу і отримую шалене задоволення, від того чим займаюся. До речі, за сім років роботи моєю зарплатнею було моє задоволення від того, що роблю і чим займаюся, адже починаючи з 2014 року я завжди працювала на громадських засадах, а точніше — за власний рахунок. Спонсором мого патріотизму була вся моя родина (сміється)

Я вважаю, що вирішення проблемного питання — це не рішення питання однієї людини. Це вирішення питання всієї родини військовослужбовця — батьків, дружини і діточок.

 

Неоднозначні історії

— Долі військових на цій війні складаються по різному, хтось став героєм, а когось посадили за грати. Ви на сьогодні переймаєтесь питанням виправдання тих бійців, котрі відбувають покарання в місцях несвободи. Скажіть, що вдалося зробити на цьому шляху у пошуку правди?

— Так, нині я співпрацюю з Міністерством юстиції України та маю можливість відвідувати пенітенціарні установи в процесі захисту прав і свобод військовослужбовців, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. По суті, я виступаю їхнім адвокатом в питанні, що стосується їх помилування.

На передодні Дня Захисника і Захисниці України Президент підписав Указ про помилування 31 захисника України. Для того щоб цей акт милосердя Президента міг відбутися, я прожила кілька місяців у відрядженнях. За цей час відвідала близько 40% колоній, а також виправні центри та слідчі ізолятори й провела зустрічі з понад 200 засудженими військовими. Особисте спілкування із засудженими було необхідною умовою щоб зрозуміти передумови і обставини вчинення злочинів військовими та відстояти їхнє право бути помилуваними.

По кожному засудженому мені доводиться детально описувати передумови вчинення того чи іншого злочину, його обставини. Чому так сталося і до яких наслідків призвело.

Тепер я розумію, наскільки була важливою та робота, яку я проробила на рівні військових частин. Адже, коли життєдіяльність військового підрозділу організована згідно статутів і добре налагоджені статутні відносини між військовослужбовцями, то проблем майже не виникає або виникають значно рідше та мають менш негативні наслідки. На жаль, дехто з тих військовослужбовців, котрі нині перебувають у місцях позбавлення волі, опинилися за ґратами в наслідок непорозуміння із своїми командирами.

Наприклад, сьогодні один із помилуваних — колишній боєць, ветеран АТО, батько чотирьох дітей, який отримав умовний термін засудження за те, що вибув у відпустку за сімейними обставинами на допомогу своїй хворій дитині, без підписаного командиром рапорту та необхідних документів. Командир, який не зрозумів бійця і не пішов йому на зустріч, у подальшому порушив проти нього кримінальну справу по факту самовільного залишення військової частини. Після закінчення контракту даний військовослужбовець звільнився з лав Збройних Сил України, але умовний термін засудження залишився на ньому як ярмо. А це говорить про певні обмеження і, в першу чергу, недопущення протягом умовного терміну будь-якого правопорушення. Та коли в один із вечорів він повертався додому, поліцейський патруль, задля показника ефективності своєї роботи, склав протокол про адміністративне правопорушення. Таким чином наряд поліції для «галочки виконав план», а ветеран повторним судовим рішенням отримав чотирирічний термін перебування за ґратами.

І таких випадків досить багато, але кожен боєць — це окрема історія. Можу розповісти як з поважного ветерана, якому вже за 55 років, зробили терориста. Відвоювавши своє, людина мала безліч поранень і контузій. І, звісно, вони його турбували періодичними сильними головними болями, а на додачу — ще й посттравматичний синдром. Одного разу, коли він страждав від нестерпного болю і викликав додому карету «швидкої», йому у грубій формі відмовили надати допомогу як представники «Швидкої допомоги», так і поліцейські, яким він згодом в телефонному режимі поскаржився на бездіяльність лікарів. А коли йому натякнули на те, що в його віці головний біль — це нормально і дали зрозуміти, що ніхто йому не буде допомагати, він зателефонував в обидві інстанції і сказав, що зараз себе підірве. Вже за декілька хвилин до його будинку прибули і карета «швидкої», і поліцейський патруль. Та замість того, щоб надати допомогу, на ветерана наділи кайданки, а наслідком цієї історії став суд. За статтею «тероризм» людина отримала відповідний термін засудження. І це не дивлячись на те, що вибухівки у ветерана не знайшли. Він не мав ні родичів, ні адвоката, які б могли йому допомогти довести, що він не винуватий. Захисник України отримав вирок суду та потрапив, замість реабілітаційного центру, до в’язниці.

Моя робота у виправних колоніях, виправних центрах та слідчих ізоляторах — це можливість дізнатися та додатково проаналізувати неоднозначні історії людей, в результаті яких було зламане їхнє життя. Я розумію, що багато, хто з них відбуває термін випадково та безпідставно. Тому і роблю все можливе, щоб якнайшвидше повернути дітям батьків, дружинам — чоловіків, а батькам — синів.

 

— Але це ж не говорить про те, що всі військовослужбовці, які перебувають за ґратами, у нас без вини є винними? Є ж випадки і дійсних правопорушень та злочинів? Таких Ви теж намагаєтесь виправдати?

— Дійсно, все далеко не однозначно. У кожного засудженого військового своя історія. Серед них є ті, хто постраждав з вини слідства і неправдивих свідчень, або з інших причин. Але так, є і ті, що дійсно вчинили тяжкі злочини. Серед засуджених є ті, хто після скоєння тяжкого злочину, іще в цивільному житті, подався до війська в надії, що йому все минеться та його за бойові заслуги реабілітують. А також є і такі, що після демобілізації чи звільнення з армії по закінченню контракту, вчиняли злочинні дії, аргументуючи це тим, що вони воювали на сході, захищали Батьківщину і тому їм, як «ветеранам-героям», все дозволено.

Звісно я не розглядаю справи на предмет помилування тих, хто вчинив свідомо крадіжку, зґвалтування, розбій або вбивство.

На сьогодні, маю бажання звільнити з місць несвободи українського спецпризначенця. У свій час, прямуючи на таксі до місця служби, він викрив у водієві російського розвідника. Коли відбулося взаємне викриття, адже ворог також зрозумів «хто» поряд з ним, зупинив автівку і здійснив напад на свого пасажира щоб вбити. Зав’язалася бійка, під час якої наш спецпризначенець, маючи табельну зброю та захищаючись, смертельно поранив противника. Нині він котрий рік перебуває у в’язниці, хоча на сьогодні вже зібрано достатньо доказів того, що водієм таксі дійсно була особа, яка працювала на російські розвідку і сприяла сепаратистським настроям як в українському Криму, так і на сході держави.

 

В центрі уваги — долі захисників та їх родин

— Шукаючи правду і бажання допомогти своїм рідним вийти на волю, українці звертаються до вищих європейських судових та апеляційних інстанцій. Чи співпрацюєте Ви із колегами з країн Європейського союзу щодо захисту прав військовослужбовців та вдосконалення українського судочинства?

— З міжнародними, на жаль, поки що не співпрацюю, сподіваюся це буде в перспективі, але маю дуже плідну співпрацю з Генеральною прокуратурою України, а саме з Департаментом нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Представники саме цього департаменту нині збирають докази та справи для Міжнародного кримінального суду, щоб в судовому порядку змусити Російську Федерацію відповісти за вчинені злочини проти України. В цьому контексті спілкуюсь з військовослужбовцями і вимушеними переселенцями із Донецької та Луганської областей, а також з тимчасово окупованого Криму. Надаю інформацію щодо порядку звернення до правоохоронних органів із відповідною заявою для визнання їх потерпілими внаслідок російської збройної агресії проти України. В заяві кожен має право вказати факти того, що зважаючи на агресивні дії Росії, він втратив своїх рідних, власне здоров’я, майно, житло чи бізнес, отримував погрози та піддавався переслідуванню. Дуже важливо, щоб ці факти були зафіксовані в кримінальному провадженні. Коли людина буде визнана потерпілою, пакет документів буде переданий до Міжнародного кримінального суду.

І якщо ми говоримо про захист людей, то я хочу особливо відзначити сприяння та всебічну підтримку моїй правозахисній діяльності з боку Керівника Офісу Президента Андрія Борисовича Єрмака. Це щира правда, адже без його допомоги не можливо було б «зрушити з місця» цілу низку проблемних питань, які до цього не вирішувались роками.

 

— Обсяги завдань і Вашої відповідальності по напрямку діяльності надзвичайно великий. Хто входить до Вашої команди, чи вдасться реалізувати задумане?

— Я завжди у всіх інстанціях працювала радником на громадських засадах. В Генеральній прокуратурі, Міністерстві оборони, Генеральному штабі, а також була позаштатним помічником заступника Керівника Офісу Президента.

Згідно Указу Президента №152/2021 від 9 квітня цього року, була призначена головою Консультативної ради з питань забезпечення прав і свобод захисників України при Президентові України. На цей дорадчий орган покладено завдання з моніторингу додержання прав і свобод учасників Революції гідності, ветеранів АТО, військовослужбовців, які зараз стримують збройну агресію Російської Федерації на сході, а також волонтерів і правозахисників. Ми маємо право вносити пропозиції щодо захисту помилування, забезпечення справедливого правосуддя та застосування амністії. Крім того, працюємо над удосконаленням законодавства у сфері забезпечення прав і основоположних свобод осіб, які захищали Україну і тут дійсно потужно працює весь склад Консультативної ради, а це і добровольці, і правозахисники, і народні депутати і навіть міністри цілого ряду міністерств. Та зважаючи на те, що дорадчий орган не має права на створення постійно діючого секретаріату, то в питаннях опрацювання документів і напрацювання пропозицій «ми», зазвичай означає, що це «я». Це щодо питання про мою команду, яка зі мною працює (посміхається — авт.).

До цього часу в Офісі Президента України не було передбачено здійснення кимось із посадових осіб контролюючої та координуючої функції в питаннях, що стосуються захисту конституційних прав та законних інтересів військовослужбовців та працівників сектору безпеки і оборони України, хоча звернення по цьому напрямку постійно надходять на ім’я Президента, адже Президент України є не лише Гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, а й Верховним Головнокомандувачем.

Тож, Указом Президента №531/2021 від 13 жовтня 2021 року, вперше в історії України було утворено інституцію Радника — уповноваженого Президента з питань забезпечення прав захисників України на яку я мала честь бути призначеною, що для мене є свідченням високої довіри та віри в мої сили, а отже — це надзвичайно висока відповідальність перед Главою Держави і тими, кому мені делеговано право допомагати.

На сьогодні Президент України, як Гарант дотримання Конституції та Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України щиро переймається долями захисників України та їх родин. На підтвердження цього Володимир Олександрович, підписавши відповідний Указ, підтримав моє прохання щодо створення регіональних Консультаційних центрів по забезпеченню прав і свобод захисників України. Дуже важливо, в умовах децентралізації, працювати за цим напрямком в регіонах. Нині триває процес підготовки про їх утворення. Головна мета — щоб людина могла вирішити проблемне питання на місці, тобто там, де воно виникає. Щоб в неї не було мотивації їхати до столиці і оббивати пороги високих кабінетів чи мітингувати, не вірячи у те, що її питання буде вирішено.

Спілкуючись із військовослужбовцями, добровольцями та правозахисниками, намагаюся переконати, що співпраця з владою за моїм напрямком не потребує жодних протестних мітингів. Достатньо порушити питання, звернутися до мене і ми будемо намагатися разом з профільними представниками органів державної влади його вирішувати. Я завжди була, є і буду відкрита до конструктивного діалогу. Більш того, я буду вдячна, якщо до мене прийдуть люди не просто зі своєю проблемою, а з підготовленими варіантами її вирішення, щоб я була готова долучитися в найкоротший термін до її позитивного рішення. Тут вже прошу розуміння до мене і моїх можливостей, адже одна людина, при всьому її бажанні, не може бути фахівцем в усіх сферах, не може одноосібно зробити все та вирішити всі проблеми.

Віднедавна дійсно спектр моїх завдань, повноважень, а головне — відповідальності, значно розширився — на порядку денному вирішення проблем діючих військовослужбовців, ветеранів і їхні родини, загиблих, полонених, безвісти зниклих, політичних в’язнів, засуджених захисників України, а нещодавно до співпраці долучилися й українські миротворці, які є учасниками бойових дій на території інших країн і також мають ряд проблемних питань, що потребують уваги та вирішення.

 

— Скажіть, а чи існує іноземний досвід вирішення такого роду проблемних питань, пов’язаних з військовими? Чи доводилося до нього звертатися в практичній діяльності?

— Звісно в інших країнах існує подібний досвід вирішення і розв’язання питання правового захисту прав військовослужбовців. Для прикладу, в США в структурі Міноборони існує відповідний напрямок, який опікується захистом прав військовослужбовців, надаючи первинну та вторинну правову допомогу. Також в США, дієвим органом вирішення проблемних питань військових, є Асоціація армії Сполучених Штатів. Асоціація підтримує солдата та вшановує тих, хто служив, щоб підвищити безпеку нації. До думки членів цієї поважної організації дослуховуються органи влади Сполучених Штатів Америки, адже організація є досить авторитетною та існує ще з далеких 50-х років минулого століття.

Чому і досі у нас в державі з цим питанням важко? Тому, що й донині реформується правоохоронна система, потребує реформи і судова система. Саме це впливає на те, що багато законодавчих документів не є адаптованими до тих реалій, які відбуваються в країні. В багатьох сферах діють закони радянських часів, що породжує безліч правових колізій та значно ускладнює вирішення проблемних питань.

Наприклад, зараз члени Консультативної ради спільно з Міністерством у справах ветеранів та представниками родин загиблих Захисників України, працюють над окремим Законом України «Про визначення поняття Захисника України/Захисниці України та членів їх сімей, членів сімей загиблих Захисників України». Адже це не просто політична воля створити такий Закон, бо у нас в державі поняття «Захисники і Захисниці» виникли під час війни. Зовсім ні. Стаття 17 Конституції України говорить про захист держави, як основну функцію українських громадян, і тим самим визначає особливий статус захисників України, а тобто тих людей, які стають на захист її суверенітету і територіальної цілісності. До 2014 року на цю статтю мало хто звертав увагу. Нині керуючись цією статтею Основного Закону, а також рішенням Конституційного Суду про те, що це є особлива категорія захисників, опрацьовуються два проекти Законів. Перший проект закону про визначення статусу захисника і захисниці та інших категорій, які з цим пов’язані, а другий проект закону напрацьовується наразі в Офісі Президента стосується соціальних пільг та гарантій для родин загиблих Захисників і Захисниць України.

Разом із заступниками Керівника Офісу Президента України, представниками профільних директоратів та департаментів Офісу Президента, готували проект закону «Про амністію в 2021 році», долучалась до напрацювання проєкт закону про внесення змін до Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти».

Відверто — про особисте

— З нашої бесіди стає зрозуміло, що з 2014 року у Альони Вербицької немає часу на особисте життя, родину та дітей? Як рідні сприймають Вашу відірваність від дому, заняття державницькими справами та вирішенням проблем інших сімей?

— Це для мене, як жінки і матері, дуже тяжке запитання. Я, на жаль, дуже рідко бачу своїх синів, і це для мене особистий глибокий біль. Це материнські сльози на моїх очах, коли мене ніхто не бачить. Маю дуже велике почуття провини перед дітьми, адже я дійсно їх мало бачу (не приховує сльози — авт. ).

Постійно вирішуючи чиїсь проблеми я розумію, що з одного боку, для багатьох людей, які знаходяться у повному відчаї, я є крайньою інстанцією, а з іншого боку є довіра влади і повне сприяння моїй правозахисній діяльності, які зобов’язують на роботу з максимальною віддачею. В процесі вирішення цих проблем, участі в нарадах, робочих групах, особистого спілкування під час зустрічей з потерпілими, а в більшості випадків телефоном з їхніми родинами, я, на жаль, фізично не маю часу зателефонувати протягом дня батькам і дітям. А коли пізно ввечері повертаюсь до дому, я вже не можу їм зателефонувати тому, що мої рідні в цей час давно відпочивають. А відповідно рано вранці, коли я вирушаю на працю, вони ще не прокинулися. Тому я дійсно рідко чую дорогі та рідні мені голоси навіть у телефонних розмовах.

Вихідних днів, а якщо врахувати дорогу від столиці до Черкас і в зворотному напрямку, то інколи і одного дня мені не вистачає для повного відпочинку і спілкування у колі сім’ї. Тим більше, що і у вихідні дні мій телефон все одно «в робочому режимі». Та я прошу людей зважити на те, що в мене єдиний вихідний і щоб дали мені можливість побути трішки жінкою і мамою.

Я бачу в очах синів деяке нерозуміння, чому я поїхала від них далеко та вже так багато років займаюся вирішенням проблем чужих і їм, і мені людей. Але сподіваюся, що вони виростуть, зрозуміють, що я не змогла лишитись осторонь біди, яка в 2014 році прийшла в нашу країну… що я робила і роблю все для того, щоб наше військо було мотивованим та незламним у протистоянні російській збройній агресії… і… можливо зможуть мені пробачати… (витирає ніяково сльози — авт.).

В той же час, є і кумедні історії, пов’язані з моєю діяльністю у військовій сфері (посміхається крізь сльози). Якось влітку 2016 року, зважаючи на свою зайнятість, я не могла відвезти своїх синів на оздоровлення до моря, то попросила це зробити родичів. Для себе ж запланувала на цей час роботу у військових частинах, що дислокуються на Миколаївщині. Це дозволяло «поєднати приємне з корисним», адже вдень я працювала з військовими, а ввечері могла побути з дітьми біля моря. Але мій телефон «не замовкав». Якось, стоячи на березі моря та спостерігаючи як моя малеча бавиться на воді, спілкувалася телефоном з командуванням однієї з військових частин. Помітивши краєм ока дуже здивовані погляди відпочиваючих, зрозуміла, що цивільних і «далеких від армії» людей, тема моєї телефонної розмови, м’яко кажучи, зпантеличила (сміється — авт.). Уявила себе на їх місці, коли посеред сміху дітей, рекламних скоромовок продавців медової пахлави, холодного пива і гарячої кукурудзи, від жіночки невисокого зросту в пляжному вбранні, до них почали долітати уривки розмови про плановий та капітальний ремонт військового озброєння і бронетехніки. Мабуть, вони казна що про мене подумали, і тут я їх розумію, тож вирішила в подальшому робочі розмови вести подалі від людей (посміхається — авт.).

«Повернення» до армії

— До речі про армію. Зовсім нещодавно Ви отримали звання молодшого лейтенанта. Поділіться як це відбулося, де Ви здобули військову освіту?

— Цей вибір був цілком свідомий. Більше того — це було здійснення моєї дитячої мрії бути офіцером. Тепер я точно можу сказати, що мрії здійснюються, хоча іноді їх здійснення відбувається з відтермінування на 20 років (сміється). Всі роки війни розуміла, що працюючи в системі національної безпеки та оборони і не будучи у її складі, я протистою їй у тих випадках, коли вона порушує права людини.

Система — це військова ієрархія де на вершині стоїть військове керівництво, яке іноді ігнорує Статути та чинне законодавство, або умисно робить те, що принижує честь та гідність військових, порушуючи їхні права.

Звісно, я завжди працювала з командирами коректно пояснюючи, що я не захищаю солдата від офіцера чи офіцера від солдата, а захищаю людину від порушення її законних прав. Намагаюсь не переходити на емоції, а тим більше на особистості. В той же час, щоб позбавити командирів права на вислів чи думку на зразок: «Цивільні не можуть знати краще ніж військові, як треба свою країну захищати!», або «Місце жінки на кухні!», а головне — щоб моя думка сприймалась не лише як правозахисника, а й як людини, яка розуміється на військовій справі, я прийняла рішення стати офіцером.

Перебуваючи в Одесі у відрядженні я завітала до приймальної комісії Військової академії та дізналася про умови вступу. Як виявилося, залишався рівно тиждень до останнього терміну подачі документів від кандидатів на навчання на кафедрі офіцерів запасу. Завдяки непереборному бажанню здобути військовий фах, мені вистачило цього часу щоб пройти військово-лікарську комісію, зібрати необхідний пакет документів та успішно заключити контракт з Міністерством оборони України.

Мріяла стати офіцером морської піхоти. Але так як такого окремого напрямку у військовій академії не має, тож мною був написаний рапорт на навчання за напрямком підготовки офіцерів запасу «Бойове застосування аеромобільних (повітряно-десантних), гірсько-піхотних і морської піхоти з’єднань, військових частин і підрозділів». Минулого року я склала військову присягу на вірність українському народові і наказом Міністра оборони мені було присвоєно первинне офіцерське звання «молодший лейтенант запасу».

 

— Чи не важко було справлятися з військовими випробуваннями і навчанням та тримати марку на рівні зі студентською молоддю? Ви напевно були командиром своєї навчальної групи?

— Я добре підготовлена фізично і морально, тож для мене в цьому не було проблем. Не виникало питань із несенням служби в наряді чи виконанні інших робіт на рівні з усіма іншими, я старалася не вирізнятися серед одногрупників, і взагалі приховувала тривалий час від них свій вік та досвід.

А коли на черговий мій день народження наш куратор оголосив моїм одногрупникам, скільки мені років, то для багатьох це був шок. Окремі дівчата та хлопці не могли повірити, адже у них самих батьки були мого віку, а дехто відразу в спілкуванні перейшов на «Ви». Це дійсно була шокуючою для них інформація (сміється).

В командири я не рвалася адже бачила велике бажання займати командні посади у хлопців, які зі мною навчалися і їм добре вдавалося з цим справлятися. До речі, багато хто із моїх одногрупників після закінчення навчання обрали службу у війську та у структурах МВС.

Я також вирішила продовжити військову службу. Як то кажуть: «потрібно не лише «отримати чемпіонський пояс», а й «закріпити його». Тож після закінчення Військової академії та отримання звання «молодшого лейтенанта» я обрала військову службу в резерві і цього року уклала контракт з Військово-Морськими Силами Збройних Сил України про проходження служби у військовому резерві 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського, командиром якої нині є легендарний полковник Володимир Баранюк. Служба в резерві — ідеальна можливість одночасно будувати військову і цивільну кар’єру, адже дозволяє вирішувати всі справи за постійним місцем роботи, а на зборах резервістів, які у нинішніх умовах відбуваються досить часто, вдосконалити фахову підготовку і бути завжди в готовності стати на захист держави.

 

— Як Ви вважаєте, що треба робити на перспективу, аби удосконалювати систему захисту прав саме такій категорії, як захисники держави?

— Загалом у мене дуже амбітні плани щодо питання побудови в Україні цілісної системи військової юстиції. Я мала розмову з представниками Посольства США в Україні щодо співпраці саме з цього питання. Маю підтримку українського депутатського корпусу у тому, що військова юстиція має бути цілісною. Досвід країн, які перебували у стані війни, або долучалися до бойових дій, свідчить про необхідність запровадження таких структур як військові трибунали або ж військові суди. Лише такі структури повинні надавати фахову оцінку тому чи іншому військовому злочину та виносити вирок.

Нині під час спілкування з військовослужбовцями, які знаходяться в місцях позбавлення волі, я переконуюся у тому, що приймаючи рішення, суддя повинен знатися не лише на чинному законодавстві України. Він має бути обізнаним на Статутах Збройних Сил і Бойовому статуті, знати специфіку підпорядкування військових і їх підрозділів, специфіку виконання ними бойових завдань, і багато іншого за військовою специфікою.

Тому я вважаю, що військові суди мають бути. Якщо не суди, то хоча б в судах кожного рівня, мають бути військові судді. Тим паче, що у нас є спеціалізована військова прокуратура, є слідчі Держаного бюро розслідувань, які працюють за військовим напрямком, а в профільному комітеті Верховної Ради України доопрацьовується проект закону «Про військову поліцію»

Афганська  історія

Під час виведення американського контингенту з Афганістану весь світ в черговий раз мав змогу переконатися, що Україна, як справжня сильна держава ніколи не залишає власних громадян на призволяще, та ще при цьому рятує й інших. І Україна не лише увійшла в десятку європейських країн, що змогли на високому рівні організувати евакуацію людей. Про унікальну операцію українських спецпризначенців, які в прямому сенсі слова врятували сотні життів там, де не впоралися іноземні військові, увесь світ дізнався з матеріалів найвпливовіших західних медіа. Але мало хто навіть в Україні знає про ще одну, теж унікальну евакуацію людей з Афганістану, яку наші силовики та дипломати провели вже в вересні, тобто тоді, коли Кабул вже майже місяць перебував під повним контролем «Талібану», і в здійснення якої свій вагомий внесок зробила й Альона Вербицька.

 

— Пані Альоно! Розкажіть будь-ласка як сталось так, що Вас долучили до евакуації українців з Афганістану? Подібні місії теж входять до Ваших обов’язків?

— Історія з Афганістаном — це окрема історія мого життя. Багато людей дійсно знають, що я відкрита до діалогу і намагаюсь максимально сприяти у вирішенні багатьох питань, які в першу чергу стосуються захисту прав людини.

Тож, мабуть саме тому до мене звернулися представники афганських діаспор з проханням сприяти у евакуації людей з Афганістану, які ще залишилися там. Це звернення було вже після успішно проведеної Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України операції щодо евакуації українських громадян з цієї країни.

На той час проведення чергової гуманітарної місії значно ускладнювала ситуація, яка вже на той час склалася в Афганістані, адже вся влада в країні перейшла до представників Талібану. В аеропортах почала діяти прикордонна служба із жорсткими правилами. З 1 вересня людям стало вкрай складно потрапити, а точніше — майже неможливо потрапити на борт будь-якого з літаків.

Зважаючи на те, що українського Посольства в Афганістані ми не маємо, люди зверталися до посольства України в Таджикистані, але дипломати, виходячи з реалій ситуації, що склалася в Кабулі, не могли самотужки допомогти їм. Тож взявши до уваги цю проблему і об’єднавшись із афганськими діаспорами в Україні, я почала спілкуватися з рідними тих, хто знаходився на території Афганістану. Ми сформували список тих, кому потрібна наша допомога — він складався із 265 громадян України. Потім, визначаючи пріоритетність, з урахуванням віку людей, наявних гострих потреб медичної допомоги ми формували евакуаційний список. До даного списку було в першу чергу відібрано дорослих і дітей, які постраждали внаслідок теракту в аеропорті Кабулу. Список налічував більше 40 дітей, серед яких і немовлята, що народились вже під час нинішніх бойових дій.

Коли майже все було готове для відправлення евакуаційного борту до Кабулу, я доповіла своєму керівництву про ситуацію і попросила дозволу мені ввійти до складу евакуаційної групи як правозахисника, а головне — як жінки. За законами Шаріату чоловікам не дозволяється наближатись до мусульманських жінок та дівчаток і тим більше надавати їм медичну допомогу. Справа в тому, що під час кропіткої роботи спільно з представниками відповідних структур щодо перевірки кожної людини, яка увійшла до цього списку, виявилося, що дружина одного з громадян України, перебуває на восьмому з половиною місяці вагітності, а отже, ми мали врахувати, що в умовах стресової ситуації або перенавантаження під час злету та посадки чи у польоті, пологи могли розпочатися в будь-яку хвилину.

Тож, я пішла до одного з пологових будинків для проходження «експрес-курсів» як правильно прийняти пологи в екстремальних умовах. Лікарі були шоковані таким проханням. Ви б бачили їх вираз обличчя (посміхається — авт.). Не розуміли, як таке могло спасти на думку, говорили, що нереально за такий короткий термін навчитися. Але коли я розповіла їм причини такого прохання, то вони приділили мені найбільшу увагу та навчили всьому, що вкрай необхідно. Навчав мене «акушерської справи» Андрій Зеленько, лікар акушер-гінеколог Черкаського міського пологового будинку, який свого часу був мобілізованим та проходив службу у військовому шпиталі під час проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької та Луганської областей. Ми швидко порозумілися як військовий з військовим (сміється). Одна з лікарів навіть пропонувала свою кандидатуру для допомоги та включення до евакуаційної групи.

Після цих «екстрених курсів», за рекомендаціями лікарів, я зібрала всі необхідні медичні препарати для пологів та підготувала два комплекти дитячих речей. Один для хлопчика, а інший для дівчинки, адже ми не знали, хто може народитися в хмарах (сміється — авт.). Але на цьому це питання не закрилося. Ми дізналися, що перші пологи у цієї жінки відбулися за допомогою кесаревого розтину, тож стало зрозуміло, що самостійно народити другу дитину вона не зможе. Нашій команді конче необхідний був хірург. І такий професіонал знайшовся серед військових медиків. Мені стало значно спокійніше за цю жінку. Разом з ним ми вирахували час посадки цієї жінки на борт літака, переліт і навіть переміщення машиною «швидкої допомоги» до лікарні. За нашими підрахунками, спільними зусиллями та за допомогою відповідних препаратів ми могли протримати породіллю (в разі «нештатної ситуації») до приземлення в Борисполі.

Та саме складне, як виявилося, розпочалося в Афганістані. Складна політична ситуація не дала нам відразу успішно провести евакуацію людей. Був дуже складний процес перемовин. Наш приліт та відліт з Афганістану потрібно було погодити з двома афганськими міністерствами — міністерством закордонних справ та міністерством транспорту і авіації. Протягом трьох діб ми просили представників зазначених вище міністерств надати нам відповідні дозволи. В той час, коли згідно міжнародних правил, літак може знаходитися в аеропорту лише три доби — надалі його мали арештувати, що ледь не сталося з нами на третю добу. Нам дивом вдалося переконати керівництво аеропорту не робити цього.

За ці три доби, громадян України з їх родинами, яких ми повинні були забрати, кілька днів озброєні представники Талібану не допускали до літака і кілька разів виганяли з території аеропорту. Можете собі уявити — жінки з дітьми на руках, старенькі дідусі і бабусі розверталися і мусили йти додому та знову чекати, сподіваючись на успішне вирішення даної ситуації. Лише з третьої спроби на четверту добу нам вдалося провести людей на борт літака. Ми всі до останньої миті не вірили у те, що нам вдасться їх забрати з країни! Але це стало можливим завдяки численним міжнародним перемовинам, які в ці дні було проведено керівництвом нашої держави.

Насправді дуже шкода що я не маю права назвати поіменно кожного зі складу нашої евакуаційної групи. Адже розвідники — це завжди невидимі Герої своєї Батьківщини. До речі! Цього рейсу серед них була одна зовсім юна і тендітна, але сильна духом та з неабияким аналітичним мисленням дівчина.

І для мене була велика честь, хоча б тимчасово, стати частиною іхньої потужної розвідницької родини!

Майже одразу після прильоту було створено міжвідомчу робочу групу, до складу якої увійшли представники Офісу Президента, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Державної служби з надзвичайних ситуацій України та Міністерства закордонних справ України. До групи я долучила представників п’яти афганських діаспор в Україні, адже саме до них в першу чергу надходить інформація про проблемні питання та розуміння військово-політичної ситуації в Афганістані. Представники афганської діаспори в Україні допомагають провести верифікацію осіб, які просять про допомогу та переверіяють, щоб до цього списку не потрапили терористи і злочинці, а лише громадяни України.

 

— Вам мало б бути страшно знаходитися в тій критичній ситуації, що керувало Вами?

— Дійсно не просто було жити чотири доби в літаку на території аеропорту, який цілодобово патрулюють озброєні автоматами та кулеметами, м’яко кажучи, не дуже привітні чоловіки.

Та найтривожніші моменти були тоді, коли ці озброєні чоловіки досить агресивно виганяли людей з аеропорту. Я дійсно боялася, що може початися стрілянина, а там було дуже багато дітей, жінок, людей похилого віку. Дякувати Богу, що все минулося.

Щодо себе та власної мінімальної безпеки, знаючи про особливості ставлення Талібану до жінок та національні особливості традицій і культури афганців, я ще в Києві придбала собі афганський національний жіночий одяг — хиджаб та сукню (абайю). Щоб не привертати до себе зайвої уваги європейським стилем одягу і саме в такому вбранні я брала участь у всіх перемовинах і подіях. Було дуже складно та тривожно і за команду, і за людей, лише коли всі люди розмістилися в літаку, відчула значне полегшення, а вже після успішного приземлення в Києві, настав справжній спокій на душі. Ось так волею Долі я побувала в Афганістані.

Хочу зазначити, що особисто мене вражає вдячність евакуйованих людей і їх рідних. До цього часу мені телефонують і «ламаною» українською дякують за порятунок.

 

Не зупинятися та рухатись вперед

— Яка Ваша головна ціль у подальшій правозахисній діяльності?

— Європейська правова держава — це верховенство права, рівність всіх перед законом та доступ кожної людини до правосуддя, адже людина є найвищою цінністю для Держави. Завжди наполягаю на тому, що саме людина робить армію боєздатною, а державу обороноздатною. Тож, виходячи з цього, моя ціль — створити повноцінну систему захисту прав людини у секторі безпеки і оборони. Щоб вона була сталою і дієвою. Адже на даному етапі я бачу, що поки є я, система правового захисту працює, а хочеться, щоб у подальшому, навіть без мене, ця робота тривала постійно. Щоб всі люди мали однаковий доступ до правосуддя, незважаючи не те, хто буде координувати даний напрямок. Тому не зупиняюсь. Наразі на порядку денному — створення Регіональних центрів, які будуть надавати і первинну, і вторинну правову допомогу захисникам України та їхнім родинам.

Досьє «УН»

Альона Вербицька

Закінчила Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького (спеціальність «Психологія»), Національний університет «Одеська Юридична академія» (спеціальність «Правознавство»),  Військову академію (м. Одеса) (факультет підготовки офіцерів запасу за спеціальністю «Бойове застосування аеромобільних (повітряно-десантнних), гірсько-піхотних і морської піхоти з’єднань, військових частин, підрозділів»).

2014-2015 рр. – волонтерська допомога військовослужбовцям Збройних Сил, Держприкордонслужби, Нацгвардії та Нацполіції України.

Гуманітарна допомога населенню, що постраждало від збройного конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей.

2015- 2017 рр. – радник начальника Генерального штабу  – Головнокомандувача Збройних Сил України з питань захисту прав військовослужбовців Збройних Сил України.

2017-2019 рр. – радник заступника Глави Адміністрації Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та працівників сектору безпеки і оборони України.

2019-2021 рр. – радник Генерального прокурора України.

2019-2020 рр. – радник Міністра оборони України.

2019-2020 рр. – заступник Голови Громадської Ради при Державній прикордонній службі України з питань захисту прав прикордонників і працівників Держприкордонслужби та членів їхніх сімей.

З 2021 р. – Голова Консультативної ради при Президентові України з питань забезпечення прав і свобод захисників України.

З 2018 р. – Президент Асоціації сектору безпеки і оборони України.

З жовтня 2021 р. – Радник — уповноважений Президента України з питань забезпечення прав захисників

Андрій Мирончук