Наріжним каменем НАТО є широко відома стаття 5 Північноатлантичного договору, згідно з якою союзники погодились, що «збройний напад на одного з них чи кількох буде розглядатись як напад проти всіх», що можна перефразувати як «один за всіх – всі за одного». У випадку такого нападу у відповідь кожен союзник повинен вживати «таких заходів, які він вважає за необхідне, включаючи використання збройних сил». Але треба зазначити, що допомога, яку надаватимуть союзники, необов’язково має носити військовий характер чи виключно полягати в наданні озброєння та військової техніки. Відповідно до Північноатлантичного договору, будь-яка країна НАТО може надавати допомогу саме у тому вигляді та формі, яку вважатиме за необхідну та таку, що не підриває основи власної національної безпеки. І кожен союзник відповідає за те, щоб визначити, що саме він вважає за необхідне за конкретних обставин та інших супутних факторів. Однак, при цьому надання допомоги є індивідуальним зобов’язанням кожної країни-члена НАТО.

І в НАТО кожного разу підкреслюють, що принцип колективної оборони посідає центральне місце у засновницькому договорі НАТО. Він і досі є виключним і непорушним принципом, що поєднує усіх союзників, зобов’язуючи їх захищати один одного та створюючи дух солідарності усередині Альянсу. Саме тому багато країн, особливо колишнього Варшавського договору, обрали вступ до НАТО, як найкращий фактор гарантування власної безпеки та надійного захисту від зовнішніх загроз. Недаремно після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, такі «завзяті» нейтральні країни, як Швеція та Фінляндія майже одразу відмовились від тривалої політики нейтралітету та подали заявку на членство в НАТО, керуючись саме можливістю розраховувати на міць та силу всіх союзників по Альянсу в разі загрози з боку Російської Федерації. На сьогодні ці дві скандинавські країни вже є повноправними членами Північноатлантичного альянсу та перебувають під безпековою «парасолькою» НАТО, здійснюючи при цьому свій вагомий вклад в загальну безпеку решти союзників.

Тому, власне, Україна не бачить іншого шляху для гарантування безпеки та ефективного захисту країни окрім приєднання до НАТО. Адже, будучи членом Північноатлантичного альянсу, Україна зможе повністю розраховувати на застосування 5 статті НАТО у разі повторення агресії. Дійсно, повноправне членство в Альянсі стане найкращою гарантією безпеки, а поширення на Україну принципу колективної оборони буде найкращим запобіжником ймовірної російської агресії у майбутньому.

До речі, стаття 5 НАТО була застосована лише одного разу, після терактів, які організувала «Аль-Каїда» у США 11 вересня 2001 року. Це розглядалось як збройний напад проти одного із союзників, відповідно до формулювання у Північноатлантичному договорі.

Усі союзники висловили підтримку Сполученим Штатам. Заходи з колективної оборони насамперед стосувалися більш активному обміну розвідданими, допомоги Сполученим Штатам у патрулюванні повітряного простору тощо. Тож у рамках операції Eagle assist до США були направлені літаки Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС), які патрулювали повітряний простір країни. Операція тривала до середини травня 2002 року.

А вже 26 жовтня 2001 року розпочалася антитерористична операція Active Endeavour – головна мета полягала у запобіганні пересування терористів та підвищення безпеки судноплавства у Середземному морі. У 2016 році цю операцію змінила Sea Guardian.

Отже для України вкрай важливо у найближчому майбутньому приєднатися для НАТО. У нашому випадку ми не лише будемо розраховувати на допомогу та військову могутність країн Альянсу, а за прикладом нових членів Альянсу – Швеції та Фінляндії зможемо бути дуже корисними для союзників. Адже на сьогодні українська армія – єдина у світі, яка має величезний досвід боротьби проти агресора, що має численні збройні сили та сучасну зброю. Але, незважаючи на певну перевагу, російської армії не вдається досягати значного успіху на полі боя, а асиметричні дії Сил оборони України, навпаки, наносять суттєву шкоду воєнній машині Росії.